Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"

Так, я згадала про сніданок, лише щоб вона не забувала, що ми з Люком зустрічаємося. Розумію, це досить дешевий трюк.

Але, розмовляючи з Алісією, я завжди відчуваю, що між нами триває таке собі приховане змагання, тож, коли не показуватиму зубів, вона вважатиме себе за переможницю.

– Справді? – питає Алісія. – Як мило. – Вона злегка звужує очі. – То що ти собі міркуєш про весь цей задум? У тебе ж має бути власна думка.

– Як на мене, це круто, – кажу я, помовчавши. – Дуже круто.

– Ти не проти? – вона поглядом просто пронизує моє обличчя.

– Ну… не те щоб, – стенаю я плечима. – Тобто… це, звісно, мав бути відпочинок, але коли все так важливо…

– Я не про зустріч, – каже сміючись Алісія. – Я про сам замір. Про Нью-Йорк.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, і безпорадно стуляю його. Який ще Нью-Йорк?

Немов хижак, що відчув слабкість жертви, вона нахиляється до мене з легенькою зловтішною посмішкою на губах.

– Ти ж знаєш, Ребекко, ти ж не можеш не знати, що Люк збирається переїжджати до Нью-Йорка?

Я не можу поворухнутися, геть шокована. Люк переїжджає до Нью-Йорка. То ось чим він так захоплений! Він переїжджає до Нью-Йорка. Але… але чому він і слова не сказав мені?

Обличчя в мене спалахує, і я відчуваю, як жахливо стискаються груди. Люк переїжджає до Нью-Йорка і навіть не розповів мені нічого.

– Ребекко…

Я підводжу голову і хутенько натягаю усмішку на обличчя. Я не можу дозволити Алісії зрозуміти, що це все для мене новина. Просто не можу.

– Ну звісно, я про це знаю, – хрипко кажу я, відкашлюючись. – Мені відомі всі подробиці. А проте… я ніколи прилюдно не обговорюю справ. Значно краще тримати таке при собі, чи не так?

– Ой, ну звісно ж, – відповідає вона, але з її погляду видно, що я її поки не переконала. – То ти теж туди поїдеш?

Я дивлюся на неї, губи в мене тремтять, я ніяк не втямлю, що їй відповісти, обличчя червоніє все дужче, аж раптом – дякувати Богу! – якийсь голос позад мене говорить:

– Ребекка Блумвуд. Посилка для міс Ребекки Блумвуд.

Я вражено обертаюсь і… просто повірити не можу. Чоловік у формі підходить до стійки, тримаючи мій величезний, напхом напханий пакунок від «Швидкої доставки», який я, щиро кажучи, вже й не сподівалася побачити. Весь мій одяг, нарешті. Моє ретельно дібране вбрання. Сьогодні ввечері я зможу вдягти все, що захочу!

Але якось… мене це більше не турбує. Я просто хочу кудись податися, побути наодинці й трохи подумати.

– Це я, – кажу, видушуючи з себе усміх. – Я Ребекка Блумвуд.

– О, чудово! – відповідає чоловік. – Як усе просто й легко. Будьте ласкаві підписатись отут…

– Ну, не затримуватиму тебе! – вигукує Алісія, з веселим подивом розглядаючи мій пакунок. – Приємного вам залишку вихідних! Зичу добре відпочити.

– Дякую, – відказую я. – Так і буде.

І, ніби в тумані, йду звідти, міцно притискаючи до себе свій одяг.

Міс Ребекка Блумвуд

Берні-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD

Шановна міс Блумвуд!

Дякую за лист від 4 вересня, адресований «найкращому Сміті у світі», в якому Ви просите його якнайскоріше підвищити Ваш кредитний ліміт, «доки не з’явився той новий дядько».

Я той новий дядько.

Зараз я вивчаю всі особисті справи клієнтів і неодмінно зв’яжуся з Вами на Ваш запит.

З найкращими побажаннями

Джон Ґейвін

Директор кредитного відділу

«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС

Наступного дня ми повертаємося до Лондона, а Люк так і не сказав нічого ні про свою угоду, ні про Нью-Йорк – ані про що. Я розумію: слід би мені напрямки спитати його. Просто мимохідь кинути «а що це я таке чула про Нью-Йорк, Люку?», почекати й послухати, що він скаже. Але якось… не можу я змусити себе це зробити.

Бо… він – почнімо з того – чітко дав зрозуміти, що не хоче говорити про свою угоду. Коли я згадую про Нью-Йорк, він може вирішити, що я намагалася щось винюхати за його спиною. І ще Алісія могла щось не так зрозуміти або й узагалі все це вигадати. (Вона може, повірте. Коли я була фінансовою журналісткою, вона одного разу послала мене не до тієї кімнати на прес-конференції, і я впевнена: це було навмисно.) Тож, доки я стовідсотково не впевнюся в тому, питати про щось Люка немає рації.

Принаймні саме так я собі весь час повторюю. Утім, либонь, якщо говорити зовсім чесно, справжня причина полягає в тому, що мені нестерпна сама думка, ніби Люк повернеться до мене, погляне ласкавими очима і скаже: «Ребекко, нам було дуже добре разом, але…»

Тож, зрештою, я так нічого й не кажу і знай собі всміхаюсь, хоча в душі почуваюся дедалі напруженішою й жалюгіднішою. Коли ми дістаємося мого будинку, я хочу повернутися до нього й проскімлити: «Ти їдеш до Нью-Йорка? Їдеш?»

А натомість цілую його й весело кажу:

– У суботу в тебе все за планом, еге ж?

Виявляється, завтра Люкові треба летіти в Цюрих, у нього там буде багато зустрічей з різними фінансистами. Це, звичайно, дуже важливо, і я чудово розумію. Проте в суботу в мене вдома одружуються Том та Люсі – і це ще важливіше. Він просто має бути там.

– Я буду, – мовить він. – Обіцяю.

Люк стискає мою руку, я виходжу з машини, він каже, що йому треба поспішати. І зникає.

Похнюпившись, я відмикаю двері квартири, і за мить Сьюз виходить зі своєї кімнати, тягнучи по підлозі великий, повний чорний сміттєвий пакет.

– Привіт! – озивається вона. – Ти повернулася?

– Так! – намагаюся відповісти веселим голосом. – Повернулася!

Сьюз виходить із дверей, і я чую, як вона волочить чорний пакет сходами вниз і за двері під’їзду, а відтак підіймається назад до нашої квартири.

– То як з’їздили? – ледь видихає вона, зачиняючи за собою двері.

– Непогано, – відповідаю я, йдучи до своєї кімнати. – Вийшло… нічогенько.

– Нічогенько? – очі в Сьюз звужуються, і вона рушає за мною. – Просто нічогенько?

– Було… добре.

– Добре? Бекс, що не так? Хіба ви не відпадно відтяглися?

Я не хотіла нічого розповідати Сьюз, бо мені, зрештою, поки що нічого достеменно не відомо. До того ж я недавно прочитала в