Книги Українською Мовою » 💙 Легке чтиво » Метелик 📚 - Українською

Читати книгу - "Метелик"

1 940
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарьєр. Жанр книги: 💙 Легке чтиво / 💙 Класика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 41
Перейти на сторінку:
зайві п’ятсот франків. Я не хочу наполягати. Він каже:

– Це бабло для фараона. Я нічого не хочу для себе. Ми ж друзі, так?

Наступного дня Деґа, Фернандес і я опиняємось у величезній лікарняній камері. Деґа забрали серед ночі. Санітаром у палаті є тридцятип’ятирічний чоловік на ім’я Шаталь. Він отримав від Сьєрри інструкції щодо нас трьох. Коли прийде лікар, він покаже йому результати аналізу на амеби, де я буду переповнений дизентерійними амебами. За десять хвилин до його візиту він підпалить дрібку сірки й дасть Деґа подихати газом, накинувши на голову рушник. У Фернандеса роздуло щоку: він уколов шкіру щоки зсередини й з годину дихав дуже глибоко. І робив це так старанно, що набряк майже закрив його око. Камера розміщена на другому поверсі будівлі, тут близько сімдесяти хворих, багато хто лежить з дизентерією. Запитую в санітара, де Жуло. Він відповідає:

– У будівлі навпроти. Хочеш йому щось переказати?

– Так. Скажіть йому, що Метелик і Деґа тут, нехай підійде до вікна.

Санітар входить і виходить із приміщення, коли йому заманеться. Для цього йому треба стукнути у двері, які відчиняє араб. Це вертухай – каторжник, який допомагає наглядачам. Праворуч і ліворуч від дверей з рушницями на колінах сидять на стільцях три наглядачі. Решітками на вікнах служать залізничні рейки, і я запитую себе, як їх можна перепиляти. Умощуюся коло вікна.

Між нашою будівлею й будівлею, у якій перебуває Жуло, садочок, у якому повно гарних квітів. У вікні з’являється Жуло, у руці дощечка з написом «БРАВО». За годину санітар приносить листа від Жуло. Він пише: «Я намагаюся перейти у твою кімнату. Якщо не вдасться, спробуйте перебратись у мою. Отже, вас інтерновано? Не втрачайте мужності, ми їх зробимо». Нас дуже зблизив інцидент у центральній в’язниці в Больє, де ми багато перетерпіли разом. Жуло майстерно орудував палицею, тому його прозвали людиною з довбнею. Він посеред дня під’їжджав до ювелірної крамниці якраз тоді, як на вітрині в коробочках були виставлені найгарніші прикраси. Авто, за кермом якого сиділа інша людина, зупинялося, не заглушуючи двигуна. Жуло швидко виходив з машини з величезною довбнею в руках, сильним ударом розбивав вітрину, згрібав якнайбільше коробочок і повертався в авто, яке зривалося на повній швидкості. Після успішних нападів у Ліоні, Анде, Турі й Гаврі він о третій пополудні напав на велику ювелірну крамницю в Парижі, де набрав коштовностей десь на мільйон франків. Він ніколи не розповідав, чому і як його вирахували. Був засуджений на двадцять років, через чотири роки втік. Заарештували його знову, як розповідав, уже в Парижі: він шукав скупника краденого, щоб помститися, бо той не передав його сестрі великої суми, яку заборгував. Скупник помітив його на вулиці, на якій мешкав, і виказав поліції. Жуло схопили, на каторгу його привезли разом з нами.

Минає тиждень, як ми в лікарні. Учора я віддав Шаталю двісті франків, це тижнева плата за наше перебування в лікарні за двох. Щоб нас поважали, ми ділимося тютюном з тими, у кого його немає. Один шістдесятирічний марселець-каторжник на ім’я Карора здружився з Деґа. Він його порадник. І кілька разів на день повторює, що, якщо він має багато грошей і якщо про це дізнаються в селі (про гучні справи тут дізнаються з французьких газет), йому краще не втікати, бо звільнені його вб’ють, щоб забрати патрон. Престарілий Деґа ділиться зі мною розмовами зі старим Каророю. Я марно намагаюся довести Деґа, що старий, цілком певно, невдаха, оскільки сидить тут двадцять років; він мене не слухає. Розповіді старого дуже впливають на Деґа, і мені дедалі важче підтримувати його віру в себе і в мене.

Я передаю Сьєррі записку з проханням прислати до мене Ґалґані. Це виявилося нескладно. Наступного дня Ґалґані вже в лікарні, але в приміщенні без ґрат. Як передати йому патрон? Я кажу Шаталю, що мені вкрай необхідно поговорити з Ґалґані, і даю зрозуміти, що йдеться про підготовку втечі. Він каже, що може привести його на п’ять хвилин точно опівдні. У момент зміни охорони він заведе його на веранду, щоб поговорити зі мною крізь вікно, зовсім без платні. Опівдні Ґалґані стоїть коло вікна, я віддаю патрон просто йому в руки. Він стоїть переді мною й плаче. Двома днями пізніше я отримую від нього журнал з п’ятьма банкнотами по тисячі франків та одним словом: «Дякую».

Шаталь, який віддавав мені журнал, бачив гроші. Він нічого не каже, але я хочу чимось йому віддячити. Він відмовляється. Я йому кажу:

– Ми хочемо звідси забиратися. Хочеш піти з нами?

– Ні, Метелику, я вже маю домовленість і пробуватиму втекти тільки через п’ять місяців, коли звільниться мій компаньйон. Утечу буде краще організовано, і так буде певніше. Оскільки ти інтернований, то я розумію, чому ти квапишся, але звідси з такими решітками вибратися дуже складно. На мою допомогу не розраховуй, я не хочу ризикувати своїм місцем. Я спокійно чекатиму тут свого друга.

– Усе гаразд, Шаталю. У житті треба бути щирим, більше я про це не говоритиму.

– Однак, – додає він, – я можу передавати записки й виконувати доручення.

– Дякую, Шаталю.

Уночі ми чули автоматні черги. На ранок довідалися, що втік чоловік з довбнею. Нехай Бог йому допоможе, він був хорошим другом. Очевидно, трапилася нагода й він нею скористався. Тим краще для нього.

П’ятнадцятьма роками пізніше, у 1948-му, я опинився на Гаїті, куди в товаристві венесуельського мільйонера приїхав вести переговори з президентом «Казино» з проводу контракту для проведення ігор. Одного вечора, коли ми виходили з кабаре, де пили шампанське, одна з дівчат, які були з нами, чорна, як вуглина, але вихована в традиціях провінційної французької родини, каже:

– Моя бабуся, яка є жрицею вуду, живе зі старим французом. Він утік з Каєнни, двадцять років живе з нею й весь час п’є, його звати Жуль Марто.

Марто, тобто Довбня! Я одразу тверезію.

– Негайно вези мене до своєї бабусі, Зайченя.

Вона наказує щось місцевою говіркою водієві таксі, яке мчить дуже швидко. Ми минаємо яскраво освітлений нічний бар: «Стоп!» Я заходжу в бар, щоб купити пляшку «Перно», дві – шампанського й дві – місцевого рому. «Поїхали». І ось ми на березі моря перед симпатичним білим будиночком під червоною черепицею. Морські хвилі майже накочуються на поріг. Дівчина стукає й стукає, у дверях з’являється зовсім сива висока темношкіра жінка. На ній довга, до п’ят сорочка. Обидві жінки розмовляють місцевою говіркою, тоді старша каже:

1 ... 17 18 19 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"