Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- У мене немає готівки…
- Піди до каси в магазин!
- Але то буде в місцевій валюті…
- Нічого.
Гелена ввійшла у вітальню з валізою в руках. Тоні тихо застогнав і поволікся униз. Почувся звук, з яким відмикалися двері до магазину.
- Таня, – гостя простягла Гелені руку. – Мені дуже жаль, що все так сталося.
- Гелена. Мені теж дуже прикро.
- Ти звідки?
- З Києва.
- В Києві ще можна жити. А я з Бородуліна. Ми рушаємо туди на машині. Можемо й тебе взяти.
- Ви на машині?
- Так! Брат чекає біля собору.
- У мене літак післязавтра рано-вранці.
- Тобі він купив квиток на літак? Мені брав лише на автобус.
- Я тут у відрядженні. На стажуванні.
- Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт.
Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію.
Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші.
- Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! – заверещала Таня.
- В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці.
- Мені теж потрібні гроші, – твердо сказала Гелена, – я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами…
Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки.
- Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, – наказала Таня. – Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, – у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, – поглянь, яка розгалужена мережа!
Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть?
- Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от – повернулася…
Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві?
Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером.
- Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі.
- Тобто, тут нічого не виходить?
- Я ж тобі казала, що він старий розпусник! – І що тепер?
- Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося.
Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими.
- Я заплачу за готель, – озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста.
Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою – Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим.
Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала:
- Нам був потрібен цей досвід…
- Вибачте, що я вас вдарила.
- Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»?
- Як ти познайомилася з ним?
- За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. – І навіть до Америки.
- Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя – за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу – у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки.
- А хіба у вас із ним різні батьки?
- Ну, якщо чесно, він мені не зовсім брат.
- Зовсім не брат, – похмуро озвався Вітюша.
- Ми працюємо з ним у парі вже два роки. Адже треба жити! Навіть у Бородуліні!
- Як це – працюєте у парі? Ви подружжя? То навіщо тоді тобі був потрібен Ремер? – здивувалася Гелена, і тут же пригадала, що вона також одружена, але їй Ремер також для чогось був потрібен.
- Ти б не дуже патякала, – прогудів Вітюша.
- Ми ще не проїхали поворот до готелю? – змінила тему Таня.
В готелі були вільні місця, і вони зняли двомісний номер.
Вітюша сказав, що спатиме в машині, а дівчата нехай ночують у кімнаті.
– Ви, мабуть, хочете разом? – спитала Гелена.
- Нам зараз не до трахання, – брутально відповів Вітюша.
Таня витягла харчі, які вони з Вітюшею
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.