Читати книгу - "Суема, Анатолій Дніпров"

Уявляєте, яким стародавнім алхіміком я був, коли жбурляв у своє море в акваріумі під скляним ковпаком надзвичайно багато реактивів, органічних і неорганічних, які містили в собі атоми водню, кисню, азоту, сірки, заліза, нікелю, цинку та інших елементів?

Не думайте, що я це робив без усякої системи. Хімічні реактиви я вводив у первісне море приблизно в тих співвідношеннях, які б забезпечили приблизний елементний склад білків. Проте я не утруднював себе надто вже точним дозуванням їх. Адже природа, створюючи живий білок, не користувалась аналітичними вагами! Потужні електричні мішалки безперервно перемішували вміст ванни. Під нею стояли електричні печі, які нагрівали воду до кипіння. Мій первісний океан освітлювали чотири потужні ртутні лампи надвисокого тиску, які посилали потоки ультрафіолетових променів. Дві рентгенівські установки заливали море потоками жорстких променів, а розташовані в різних місцях радіоактивні ізотопи бомбардували речовини, що містилися в ванні, зливою альфа-, бета- й гама-частинок, пронизували бульйон потужними пучками нейтронів.

Сьогодні ви побачите цю дику споруду! Коли я створив її, то сам собі здався несповна розуму. Якби мої співробітники побачили цей дослід, що нагадує досліди божевільних алхіміків, вони вирішили б, що моє місце не в сучасній лабораторії.

І ось, коли все було готове, я змусив діяти свою первісну природу. Від високовольтного генератора атмосферу над ванною пронизували голубі блискавки. Кипіла вода, насичена більш ніж десятьма тисячами речовин. Гули трансформатори рентгенівських приладів. Ревли мотори електричних мішалок. Дозиметри показували високий ступінь радіоактивності в розчині і в просторі довкола ванни.

Про все, що коїлося в океані, мені доповідали прилади, винесені в інше приміщення. Періодично я вимикав джерела опромінювання й заходив, щоб подивитися, що ж відбувається.

В акваріумі коїлось дивне: то розчин набував яскравих тонів, то раптом на дно випадали осади, то враз стінки вкривалися сріблястою поволокою, то на поверхні з’являлись райдужні розводи, неначе рідину поливали олією. А я все мішав і мішав розчин, піддаючи його навмання найфантастичнішим впливам температури й опромінювання. Двічі чи тричі я охолоджував ванну майже до замерзання, потім знову розігрівав її до кипіння, багато разів то збільшував, то зменшував інтенсивність та жорсткість рентгенівського й ультрафіолетового опромінювання. Кілька разів я приставляв до ванни датчик ультразвукових коливань і пронизував її потужними потоками ультразвуків. Те, що відбувалося в моїй моделі первісного моря, напевне, можна було порівняти з самим пеклом, і це пекло перестало існувати лише тоді, коли календар показав, що незабаром з відпустки мають повернутися мої співробітники.

Я ніколи не забуду того дня, коли вперше побачив розчин в акваріумі спокійним. Рідина була кришталево чиста, на дні лежав шар губчастого сіруватого осаду, з різних кутків ванни повільно зринали маленькі бульбашки газів.

“Коли в рідині є хоч що-небудь живе, то воно мусить дихати”.

Тоді я вирішив впустити під ковпак, який накривав ванну, трохи повітря.

Тільки-но я це зробив, як ураз на моїх очах сталося справжнє диво. По всій масі розчину заблискотіли крихітні зірочки, які одразу почали перетворюватися на напівпрозорі драглисті зернята. Вони швидко зливалися одне з одним у крупинки, згодом у більші грудочки й нарешті почали рости! Невдовзі деякі екземпляри стали завбільшки як куряче яйце, і тоді я помітив, що довгаста опалова маса не однорідна, а в самому центрі виднілася криваво-червона пляма. Це було ядро живої первісної клітини!

— Чому ви так міркуєте? — запитав я, вражений.

— Ходімте, і я покажу вам, чому так міркую!

— Ви мені покажете синтезований живий білок?

— Я вам покажу синтезовану живу істоту.

Ми перетнули кабінет Брайніна й увійшли в бокові двері. Він повернув вимикач, лабораторію залило яскраве електричне світло. Я став як укопаний перед дивовижною спорудою, що нагадувала гігантський акваріум під тонким скляним ковпаком. Над прямокутним скляним ящиком на металевих стояках посхиляли свої хоботи рентгенівські трубки, на штативах у рефлекторах поблискували ртутні лампи надвисокого тиску. Акваріум здіймався на двох металевих опорах, під якими ховалися електричні дроти.

Брайнін обійшов ванну з протилежного боку і ввімкнув прожектор, що пронизав яскравим промінням усю товщу рідини. Я скрикнув від подиву. Рідина, що доти здавалася мені просто каламутною, враз засяяла усіма барвами веселки. Веселкові плями не стояли на місці, а поволі рухалися в різних напрямках. Я підійшов ближче і завмер, зачарований дивовижною, неповторною картиною.

Майже прозорі кулі, пульсуючи, поволі пересувалися туди й сюди. В центрі кожної з них була бурштинова пляма, котра, потрапляючи в смугу прожекторного проміння, спалахувала криваво-червоним світлом. Час від часу кулі повільно осідали на дно, витягувались у довгасті коржики й засмоктували в себе осад. На мить вони ставали непрозорі, майже молочного кольору, та згодом знову світлішали…

— Вони живляться! — вигукнув я, збагнувши суть цих періодичних поринань.

— Так, вони живляться і діляться, як усяка жива клітина. Погляньте на це чудове видовисько.

Академік показав мені на зовсім нерухомий екземпляр, котрий, здавалося, прилип до самої поверхні розчину. Його тіло густо обліпило безліч бульбашок газу, і він на очах розростався і набухав.

— Зараз я спрямую на нього світло, і ви побачите справжній класичний мітоз,[4] те, що нам нині вдається спостерігати лише під мікроскопом.

Тепер було видно, що, крім червоного ядра, в тілі драглистої істоти на обох полюсах її тіла, що витягнулось, з’явилися дві жовтаві зірочки, від яких до ядра тяглися тоненькі ніжні промені. Тонкі нитки присмокталися до протилежних боків ядра і стали скорочуватись. Ядро затремтіло і зненацька розірвалося навпіл! Одночасно з цим гігантська клітина звузилася посередині, немовби її підперезали невидимим пояском, і розірвалась на дві