Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

299
0
03.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слід «Баракуди»" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 72
Перейти на сторінку:

Я на самоті пас зорі й сторожив — щоб, бува, хто не вкрав! — океан.

Мандруючи в його просторах, ми набачилися всього.

Біля островів, на мілководді, там, де кучерявляться водорослини, привільно гуляють табунці сріблястої макрелі. Жива вода кипить рибою, молюсками, планктоном.

Ось стрілою в мовчазній глибині майнув, лишаючи чорний, як сажа, слід, кальмар. Він так і зветься: кальмар-стріла. Намацуючи щось довжелезними щупальцями, повільно зсудомив пружне, мускулясте тіло восьминіг. Пурхлива летюча риба косокрило розсікла насичене вологою повітря.

Акули. Кити. Дельфіни. А в небі недремні дозорці — білохвості фаетони, буревісники, чайки.

Дужим крилом шторм розганяє з поверхні води все живе. Він ще не встиг залютувати, а вода спорожніла. Головоногі аргонавти й молюски, які недавно висли вгорі, прагнучи до сонця, — спустилися в похмуру глибочінь. Хитнувши уклінно «капелюхом», пішли вниз неквапно медузи.

Прозоро-синя або ж зеленкувата вода стає пустельною.

Таке ми бачили не раз перед бурею.

Та… Берег подаленів. Лакану віднесло в океан. Шторму немає. Тихо. А води — що з ними? — спорожніли. Ні риби, ані планктону. Птах не кружляє у вишині. Порожнє небо. Нежива вода. Пустка.

Щодня, як тільки відступає темрява, нажививши гачки шматочками копри, кидаємо їх за борт. Кидаємо і вдень, й серед ночі. І все марно. Риба мов вимерла — не ловиться.

Запаси продуктів і прісної води тануть невблаганно.

Дощу давно не було. Небо, випалене сонцем, не посилає жодної краплини. Була надія знайденими в лакані снастями ловити рибу і з неї вичавлювати, як то робив і радив іншим, Ален Бомбар, поживний, що втамовує спрагу, сік. Та надія нас обманула — риба зникла. Її тут більше немає.

Хочеться й хочеться пити. Мізерна порція прісної води, яку кожен із нас одержує тричі на добу, лише розпалює апетит.

Припавши закривавленими губами до кокосового черпака, я жадібно випив свою добову порцію — кілька ковтків теплої, прогрітої рідини.

Останнім часом я якось непомітно ослаб. І хоч нікому про це не казав, почував себе погано. Боліло під грудьми, раз у раз паморочилася голова.

Щось незрозуміле коїлося з очима.

Проміння їх стомлювало й до болю сліпило.

Оглядаючись довкола, нічого не бачив. Здавалося — все охоплено вогнем. Вогнем, у якому я ніби пливу, намагаючись побільше зачерпнути веслом.

То раптом, заштрихувавши виднокіл, перед очима зміїлися рухливі, темні смуги. Напливало жадане й моторошне видиво: за бортом — треба тільки простягти руку — хлюпотить прохолодна вода.

Кілька разів, підступно ворухнувшись у глибинах душі, мене охоплювало бажання — кинутися вниз, напитися тієї оманливої води.

Непереборний потяг. Та все ж я його здолав.

Як тільки збуджена уява «малювала» життєдайні хвилі, що вабили вниз, я, свідомо скрикнувши якомога гучніше, починав сам і підохочував друзів співати.

Линула над розпеченою черінню океану пісня про материнку та про те, як попід горою яром-долиною козаки йдуть… І чаєчка-небога припадала крильми край битої дороги; й чумаченьки в чужую сторону — валка рипливих возів — їхали по сіль.

Звідки така туга у наших степових піснях? Така журба й водночас стремління здолати сум? Може, їх породило безмежжя степів, самотина, в яку доля, відірвавши від отчого поля, часто кидала сіромах-хліборобів?

Щонайтонших струн мого серця торкався той знайомий змалку спів. Мені здавалося: я й сам чумаченько, якого в дорозі спіткала біда. Я й сам із хлопцями-молодцями на веслокрилих човнах підступаю до ворожого Цар-града, або ж, вирвавшись із бусурманської неволі, вертаюся додому.

Кров пращурів не вхолола в моїх жилах…

Ланцюги неволі й страшні ланцюги тропічного океану, що сковують і так гнітять!

Від друзів нічого не можна було приховати. Вони бачили, як я змарнів. І Кім Михайлович — мене це обурювало! — давав мені й більший шмат копри, й зайвий ковток води.

— Їж, Васка-Кваска, їж, — подаючи м'якуш кокосового горіха або ж скибочку батата, говорила Лота. — Ти моряк, мпіве, будеш є дужа — сильна.

Навіть Барарата й той, нездужаючи (хоч, правда, він легше, ніж ми, переносить спрагу), пропонує мені порцію своєї води.

Дорогі побратими вболівають за мене. Як, до речі, і я за них.

А сьогодні Альфред мене зовсім розчулив.

Побачивши, що я випив останній «келих» і, звичайно ж, не напився, він дістав з-під лави свій, «персональний», черпак, з якого щодня пригощався, і простяг мені.

— Від імені і за дорученням, — намагаючись усе перевести на жарт, сказав: — Ось тобі, славетний мореплавцю, цілюща вода. Не бійся, не отруїшся — пий! — щиро запропонував. — Я її потроху збираю вже кілька днів, економлячи щоразу й не випиваючи всієї. Ніби знав, що знадобиться. І вона, бач, стала в пригоді. Ти її повинен випити, Васько!

Я відмовлявся, протестував — де там! Заєць наполіг на своєму.

Ковток води, піднесений дружньою рукою. Він дорожчий за все золото світу.

Зараз друзі сплять. Заснув, викрикуючи щось уві сні, навіть Барарата. Лиш я ніяк не можу вгомонитися. Безсоння.

Склепіння неба ніби зрушило з місця, і зорі помітно перемістилися — над океаном заходить ніч.

Уже давно, відтоді, як про своє відкриття — зникнення Полярної зірки й сузір'я Великої Ведмедиці — доповів Кіму Михайловичу, я перестав споглядати зорі. Нажививши копрою невеличкі гострошпилі гачки, кинув їх на воду.

Був серед знайдених нами снастей один — не зрозуміло на яку рибу — пристрій, видовжений, схожий на ключку для сіна гачок.

Ми його так і не використовували. Бо ловитися на нього могла хіба що кит-риба — такий він товстий.

Але недавно Альфред, бавлячись, прив'язав до нього канат, ту довжелезну, зсотану Бараратою з ліан линву хосіана хосі, яка допомогла підняти затоплену лакану.

— Чи не слонів збираєшся ловити?

— Крокодилів, — відповів Заєць.

— Лови,

1 ... 17 18 19 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"