Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"

Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина.

І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім.

Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге, оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало побачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім!

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала:

— Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати.

А коли батько сказав:

— Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон “Печера несподіванок”, там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю, і той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.

— Тату, про що ти думаєш?

Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки заплакала:

— Бабай! — і обмочила штанці.

То змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі і підвестися до дитини. Вона перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:

Русуля поклала Торонку до ліжечка і сама знову намагалася заснути. Але марно. Ні Антін Курай, ні його дружина Всеслава Рута не прокинулись від плачу дитини, потомлені денними турботами.

Лікар Антін Курай захопився останні роки альпінізмом. Вчора він брав участь у Всеінканських змаганнях, що відбулися на стіні відомого хмарочоса по вулиці Соло № 567 та на риштуванні Флітського мосту. Антін Курай зайняв перше місце. Вчора він так захоплено розповідав про свою перемогу. І навіть ось зараз серед ночі він щось викрикує, стогне, просить товаришів по команді подати крювіца, аби втриматися на пласких поверхнях риштування.

Минуло вже багато робочих днів відтоді, як біокібер Русуля мусила піти на демонтаж. Відробила своє. Вона б і сама вже давно не проти цього, але ж діти. Чебер і Шафран дуже її полюбили. А минулого року Торонка з’явилася, мала щебетушка. Як тепер залишиш її? Ось прокинулась, з ліжечка зіскочила серед ночі…

В кімнаті панувала така глибока тиша, як в залі гіпноматографа. Антін Курай затих, ніби вибрався на арку Флітського мосту. І Всеслава заснула міцно. Глибока тиша збуджувала, як найголосніший окрик, як найщемкіша музика інканського радо. І Русуля підвелася з ліжка, підійшла до шафи. Вона одягла свою ультрамаринову віраску, але ще не знала навіщо. І лише, коли взула в передпокої блискучі чорні черевики, святкові черевики, то зрозуміла — вона принесе малій Торонці з Далекого Яру живу квітку. Торонка кожного разу так бентежно усміхається, як бачить живі квіти. На Інкані їх знайдеш хіба у Фіївському заповіднику. Або в Далекому Яру, куди не кожен і зайде — глибокі урвища, утворені первинним синтезом цієї штучної планети за мільйони кілометрів від Сонця в астероїдному поясі.

Русуля проминула кабіну швидкісного ліфта, неквапом пішла сходинками, їхнє помешкання було на третьому поверсі. Вона вийшла на безлюдну вулицю. Нічну вулицю. Ніщо не порушувало тиші. Хіба далекий, тільки для біокібера вловимий, рокіт Дзябранського комбінату. Срібні кулі ліхтарів зависли над магістраллю густим пунктиром.