Читати книгу - "Команда "Синьої чайки", Тоне Селішкар"

— Де я?.. — пошепки спитав Анте. — Чому мене зв'язано?.. — Він усе ще не міг збагнути, що опинився під владою тих дітваків, яких було замкнено в трюмі.

— Ви наш бранець, — спокійно відповів йому Іво.

— Ти, шмаркачу, прикуси язика… — скипів несподівано Анте, але відразу ж примовк. Чого кричати? На ще більший посміх? Хіба ж і так не ганьба, що ці шибеники подолали й зв'язали його? Він стримався і спитав лише — А де мої приятелі?

— Ми їх залишили на острові. Човен у них є, якось-то виберуться. — Іво повів йому кількома словами про все, що відбулося.

Вражений такою спритністю цих хлопчаків, моторист зніяковіло всміхнувся, глибоко зітхнув і попрохав:

— Ану, герої, принесіть-но мені склянку вина!

Міхаел побіг до комори, де стояло барило вина, й незабаром повернувся. Бранець жадібно випив вино, потім підвів угору голову, якийсь час зачудовано й засмучено дивився на свої пута, а тоді спробував усміхнутися й покірно прошепотів:

— На добраніч, хлопці! Давно вже я не засинав так спокійно та безтурботно, як оце зараз!

Він знову похилив голову на подушку, заплющив очі й, мабуть, справді одразу ж заснув. Дихав Анте рівно, обличчя в нього було спокійне.

Хлопці здивовано перезирнулися, тоді забрали ліхтар, замкнули за собою двері каюти й пішли оглянути корабель. Їхні друзі солодко спали. Тільки Перо, який ніс вахту на палубі, гукнув згори:

— Усе гаразд!

Іво й Франьо спустилися в трюм. Як ми вже казали, «Метеор» був торговельний корабель, який перевозив з Італії до Спліта субтропічні овочі. І ніхто ніколи й гадки не мав, що на цьому кораблі діяла контрабандистська зграя. Під трюмом, завантаженим овочами, було ще одне дно, й простір поміж днищами було заповнено такими ж самими скринями, які хлопці вже бачили в печері. В цьому складі переховувалося кілька тонн контрабандних товарів. Справжнє багатство!

Хлопці знайшли тут кілька рушниць і повну скриню набоїв: пачкарі були добре озброєні, й не один раз між ними та митною сторожею відбувалися гострі сутички.

Коли почало дніти, вся команда була вже на ногах. Треба було вирушати. Але куди?.. В якому напрямі?.. Де вони є зараз?..

Іво вирішив спитати поради в моториста. Анте то напевно знає море, може, він і погодиться допомогти їм.

Бранець у каюті вже не спав. Його змарніле неголене обличчя було спокійне, в очах світилася прихована зажура. Пута не дозволяли бранцеві підвестися, тож він лежав горілиць, втупивши очі в стелю й прислухаючись до металічного дзвону хвиль, що долинав крізь прочинений ілюмінатор. Але на серці в Анте, мабуть, аж кипіло. Він почував себе так, немов прокинувся від якогось дивного сну. Всередині в нього ніби щось надломилось і зруйнувалося. Він не впізнавав самого себе, і що найдивніше — навіть не відчував ані гніву, ні злості до хлопчаків, які так позбиткувалися над ним.

Анте було років п'ятдесят. Глибокий і довгий шрам, що тягнувся від чола аж до носа, так спотворював йому обличчя, що, либонь, кожен жахався, забачивши його вперше.

Іво відімкнув двері й підніс бранцеві гарячого чаю. В серці хлопцевім теж точилася боротьба. Він радо перетяв би мотористові пута, але боявся зробити це: бранець дужий, як ведмідь, хоч спутаний — він наче безпомічне дитя! А такий жаль — моторист, певно, був досвідчений моряк!

— То що ж ти збираєшся робити зі мною, хлопче? — спитав Анте.

— Разом із кораблем і товаром у найближчім порту віддамо вас властям! — рішуче відказав Іво.

Анте помовчав, зацікавлено поглядаючи на цього хороброго хлопчину, й трохи перегодом мовив:

— Ти геройський хлопець! Але скажи мені, який дідько поніс тебе й твоїх друзів у море на тій вашій жалюгідній шкаралупині? Мабуть, повтікали з дому? Або забаглося погратися в робінзонів?..

Іво поставив чай на стіл, присів до того столу й мовив розважно:

— Ні те, ані інше! Я й мої друзі — команда «Синьої чайки»! Ми вирішили поспіль жити й поспіль працювати. Хочемо стати досвідченими й сміливими рибалками. Коли мій батько повернувся з Бразілії на Чайчин острів, він весь час напоумлював рибалок, що добрий вилов вони матимуть тільки тоді, коли рибалчитимуть усі гуртом, коли об'єднаються в рибальську артіль — бо ж усім відомо, що сотня рук на багато дужча за дві.

Отак і розповів Іво мотористові сумну історію свого безталанного батька, а також історію «Синьої чайки» — одне слово, все, аж до тої миті, коли він оглушив Анте ломакою по голові.

Анте уважно слухав хлопця. Коли ж той згадав про гроші, які батько змарнував у місті, моторист страшенно зблід, зіниці в нього розширилися, ніби перед ним з'явилася якась примара, він здригнувся і застогнав. Коли ж Іво розповів, як рибалки прогнали його батька з острова, в Анте затремтіли губи, а шрам на чолі йому посинів і набряк.

— Отак і сталося, що тільки через багато років повернувся батько додому. Повернувся, щоб померти. Несила йому було далі жити, — дуже багато зазнав він лиха на своїм віку, та надто вже гнітило його сумління за кривду, заподіяну рибалкам.

Батько заповів мені «Синю чайку» і свою мрію. А я зібрав хлопців з нашого селища й запропонував їм гуртом узятися до діла. Один за всіх, а всі за одного! Й усі поміж собою рівні. Зараз ми, звісно, ще діти, але коли підростем, то всім доведемо, чого можна досягти спільною працею. Я вірю, що матимемо згодом великий корабель і зможемо виходити далеко у відкрите море, де вилов значно багатший. І кожен, хто захоче чесно працювати, зможе пристати до нас. І ніяких заздрощів не буде поміж нас, бо всі ми працюватимемо однаково й порівну розподілятимемо плоди своєї праці. О, мій батько