Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:
на нас іще гірших во­рогів, ніж уг­ри,- своїх не­си­тих бо­яр з їх дру­жинами. Угри на­па­дуть, за­бе­руть, що мож­на, і підуть; бо­ярин як на­па­де, то вже й ося­де і не вдо­во­литься ніяки­ми до­би­чами, а рад би нас усіх навіки по­ро­би­ти ра­ба­ми. Не вітцем і опіку­ном ми вва­жаємо тво­го кня­зя, але ка­рою бо­жою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої му­си­мо відку­пуватися щорічни­ми да­ни­на­ми. Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І ко­би вся на­ша Русь мог­ла поз­бу­ти­ся сьогодні йо­го з усіма йо­го ва­та­га­ми, то, пев­но, бу­ла би ще щас­ли­ва і ве­ли­ка! 2

З див­ним чут­тям у серці слу­хав Ту­гар Вовк тих га­ря­чих слів ста­ро­го бесідни­ка. Хоч ви­хо­ва­ний при княжім дворі і зіпсо­ва­ний гнил­лю та підло­тою, він усе-та­ки був ри­цар, во­як, чо­ловік і му­сив від­чути сер­цем хоч крих­ту то­го чут­тя, яке так сильно поруш­увало сер­це За­ха­ра Бер­ку­та. А притім же він да­ле­ко не по щирій совісті ви­повідав упе­ред свої сло­ва про не­об­ме­же­ну власть кня­зя; йо­го ду­ша й са­ма не раз бун­ту­ва­ла­ся про­ти тої власті, а тут він тільки хотів зас­ло­ни­ти по­ка­зом на кня­жу власть свої власні за­ба­ги та­кої ж власті. Не ди­во, що сло­ва Захара Бер­ку­та за­па­ли йо­му глиб­ше в ду­шу, ніж він сам то­го ба­жав. Він пер­ший раз зі щи­рим по­ди­вом гля­нув на нього, але за­ра­зом і жаль йо­му зро­би­ло­ся то­го ве­лет­ня, яко­го упа­док, по йо­го думці, був близький і не­ми­ну­чий.

- Старче, стар­че,- ска­зав він,- жаль мені тво­го си­во­го во­лосся і тво­го мо­ло­де­чо­го сер­ця. Дов­гий час про­жив ти на світі, здається навіть, що за­над­то дов­гий! Живучи сер­цем у дав­нині і в га­ря­чих ду­мах мо­ло­дості, пе­рес­тав ти ро­зуміти нові, те­перішні ча­си, їх пог­ля­ди та пот­ре­би. Те, що бу­ло дав­но, не му­сить бу­ти й те­пер, ані ві­чно. Все, що жи­ве,- пе­ре­жи­вається. Пе­ре­жи­ли­ся й твої мо­ло­дечі ду­ми про сво­бо­ду. Важкі те­пер ча­си над­хо­дять, ста­р­че! Во­ни до­ма­га­ються ко­неч­но од­но­го, сильно­го волод­аря в нашім краю, кот­рий би в однім осе­ред­ку згро­мадив і в свою ру­ку уняв усю си­лу ціло­го на­ро­ду для обо­рони йо­го пе­ред во­ро­гом, що над­тя­гає зі схо­ду сон­ця. Ти, стар­че, не знаєш усього то­го, і тобі здається, що давні ча­си ще три­ва­ють.

- І тут ти по­ми­лив­ся, бо­яри­не,- ска­зав За­хар Бер­кут.- Не по­до­ба ста­ро­му вда­ва­ти­ся в мо­лоді мрії, а на су­часність жму­ри­ти очі. Але ж тричі не по­до­ба йо­му поміту­ва­ти­ся доб­рим для то­го, що во­но ста­ре, а ха­па­ти за ли­хе для то­го, що во­но но­ве. Се зви­чай мо­ло­диків, і то зле ви­хо­ва­них мо­лодиків. Ти за­ки­даєш мені, що я не знаю то­го, що діється дов­ко­ла нас. А тим ча­сом не зна­ти ще, хто з нас двох біль­ше й док­ладніше се знає. Ти на­тяк­нув мені на страш­ного во­ро­га, що гро­зить нам зі схо­ду сон­ця, і вис­ло­вив дум­ку, що наб­ли­жен­ня то­го во­ро­га ви­ма­гає згро­мад­жен­ня всієї на­род­ної си­ли в од­них ру­ках. Те­пер я ска­жу тобі, що я знаю про то­го во­ро­га. Прав­да, бо­яри­не, до те­бе вчо­ра прибіг кня­жий післа­нець, який оповістив те­бе про но­вий на­пад страш­них мон­голів на на­шу країну, про те, що во­ни по довгім опорі за­ня­ли Київ і зруй­ну­ва­ли йо­го дот­ла і те­пер ве­ли­чез­ною хма­рою тяг­нуть на наші чер­во­но­руські землі. Ми, бо­яри­не, зна­ли се ще пе­ред тиж­нем і зна­ли про кня­жо­го послан­ця, вип­рав­ле­но­го в отсі сто­ро­ни, та про йо­го вісті. Кня­жий посла­нець при­був пізненько - наші посла­н­ці да­ле­ко скоріше хо­дять. Мон­го­ли дав­но вже зап­овенили на­шу Чер­во­ну Русь, по­ни­щи­ли ба­га­то го­родів і сіл і роз­ді­ли­ли­ся на дві ріки. Од­на пішла на захід, ма­буть, під Су­до­мир, у польську країну, а дру­га йде горі до­ли­ною Стрия в наші сто­ро­ни. Прав­да, бо­яри­не, що ти ще не знав сього?

Тугар Вовк з по­ди­вом, май­же зо стра­хом, глядів на ста­рог­о За­ха­ра.

- А відки ти се знаєш, стар­че? - за­пи­тав він.

- Я й се ска­жу тобі, щоб ти знав, яка си­ла в гро­ма­дах і в їх вольнім со­юзі. Зі всіми підгірськи­ми гро­ма­да­ми ми стоїмо в зв’язку: во­ни обов’язані нам, а ми їм - до­но­си­ти якнайш­видше всякі вісті, важні для гро­мадсько­го жит­тя. Підгірсь­кі ж гро­ма­ди сто­ять у зв’язках з дальши­ми, по­кутськи­ми та подільськи­ми, тож про все, сяк чи так важ­не для нас, що діється на нашій Чер­воній Русі, йде блис­кав­кою вість від гро­ма­ди до гро­ма­ди.

- Що вам з вістей, ко­ли по­мог­ти собі не мо­же­те! - згірдно бурк­нув бо­ярин.

- Правду ска­зав ти, бо­яри­не,- сум­но відповів За­хар.- Подільські та по­кутські гро­ма­ди не мо­жуть до­по­мог­ти со­бі, бо во­ни об­дерті та обез­си­лені кня­зя­ми та бо­яра­ми, які не поз­во­ля­ють їм ма­ти своє оруж­жя, ані вправ­ля­ти­ся в ро­б­лен­ню ним. От і ба­чиш, бо­яри­не, що се зна­чить: єди­нити си­лу на­ро­ду в од­них ру­ках! Щоби з’єди­ни­ти в од­них ру­ках си­лу на­ро­ду, тре­ба ослаб­ити си­лу на­ро­ду. Щоб од­но­му на­да­ти ве­ли­ку власть над на­ро­дом, тре­ба кождій гро­маді відібра­ти її сво­бо­ду, тре­ба роз­би­ти гро­мадські зв’язки, обе­зо­ру­жи­ти гро­мадські ру­ки. А тоді вся­ким мон­го­лам од­вер­та до­ро­га в на­шу країну. Бо пог­лянь те­пер на на­шу Русь! Твій влад­ник, твій мо­гучий князь Да­ни­ло про­пав десь безвісті. Замість обер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду, відда­ти йо­му йо­го сво­бо­ду і зро­би­ти з нього жи­ву, не­по­бор­ну за­по­ру про­ти мон­гольсько­го наїзду, він, по­ки мон­го­ли руй­ну­ють йо­го край, побіг до угорсько­го ко­ро­ля, у нього бла­га­ючи по­мочі. Але уг­ри не пок­вапні по­ма­га­ти нам, хоч і їм са­мим гро­зить та са­ма на­ва­ла. Те­пер твій Данило щез десь, і, хто знає, мо­же, не­за­дов­го йо­го побач­ите в та­борі мон­гольсько­го ха­на яко йо­го вірно­го піддан­ця, щоб ціною не­волі й по­ни­жен­ня пе­ред сильнішим ку­пит­и собі власть над слаб­ши­ми.

Боярин слу­хав то­го оповідан­ня, і вже го­ло­ва йо­го по­ча­ла ук­ла­да­ти пла­ни: що діяти? як ви­ко­рис­та­ти та­ку по­ру?

- Так, ка­жеш, мон­го­ли гро­зять на­па­дом і от­сим го­рам?

Захар якось зна­чу­чо всміхнув­ся на те за­пи­тан­ня.

- Грозять, бо­яри­не.

- І що ж ви ду­маєте ро­би­ти? Підда­ва­ти­ся чи бо­ро­ни­ти­ся?

- Піддаватися їм не мож­на, бо всіх, хто їм піддається, же­нуть во­ни на служ­бу, і то в перші ря­ди, в най­тяжчі бої.

- Значить, ви хо­че­те бо­ро­ни­тись?

- Що си­ла на­ша, спро­буємо зро­би­ти.

- Коли так, то прийміть ме­не за сво­го воєво­ду. Я вас по­веду до бою про­ти мон­голів!

- Постій, бо­яри­не, ми ще не дійшли до ви­бо­ру воєво­ди. Ти ще не ви­тол­ку­вав­ся зі

1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."