Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 55
Перейти на сторінку:
своїх пос­тупків у нашій гро­маді. Твою щи­ру во­лю до служ­би гро­маді ми прий­ме­мо, але батьки наші ка­за­ли нам, що до чис­то­го діла тре­ба й чис­тих рук. А чи бу­дуть твої ру­ки чисті до та­ко­го діла, бо­яри­не?

Тугар Вовк змішав­ся тро­хи та­ким наг­лим зво­ро­том, а далі ска­зав:

- Старче, гро­ма­до, по­киньмо давні ура­зи! Во­рог збли­жа­є­ться, з’єднай­мо свої си­ли про­ти нього! Доправдую­чись своєї ура­зи, ви мо­же­те ли­ше пош­ко­ди­ти ділу, а хісна ніяко­го собі не до­бу­де­те.

- Ні, бо­яри­не, не го­во­ри сього! Не своєї ура­зи ми доправ­дуємось, але са­мої прав­ди. Неп­рав­дою прий­шов ти до нас, бо­яри­не, не по правді пос­ту­пав з на­ми,- і як же ми мо­же­мо повіри­ти тобі на­чальство над со­бою в війні з мон­го­ла­ми?

- Старче, ти, ба­чу, зав­зяв­ся розд­ра­ту­ва­ти ме­не?

- Боярине, ува­жай, що тут суд гро­мадський, а не за­ба­ва! Ска­жи мені: осіда­ючи на ту­хольській землі, чи хотів ти бу­ти чле­ном гро­ма­ди, чи ні?

- Я прис­ла­ний сю­ди кня­зем як воєво­да.

- Ми ска­за­ли тобі, що не приз­наємо пра­ва тво­го над на­ми, а особ­ли­во пра­ва на на­шу зем­лю. Не ти­кай, бо­яри­не, на­ших зе­мель і на­ших лю­дей, а тоді, мо­же, ми прий­ме­мо те­бе до своєї гро­ма­ди як рівно­го між рівних.

- От як! - скрик­нув гнівно Ту­гар Вовк.- Ота­ка ва­ша спра­ведливість! То я мав би нех­ту­ва­ти кня­жу лас­ку, а допро­шу­ва­тися лас­ки від смердів?

- Що ж, бо­яри­не, інак­ше ти не мо­жеш бу­ти на­шим грома­д­янином, а не на­леж­но­го до гро­ма­ди гро­ма­да й тер­піти у се­бе не схо­че.

- Не схо­че терпіти? - насмішли­во скрик­нув Ту­гар Вовк.

- Батьки наші ка­за­ли нам: шкідли­во­го і не­потрібно­го чле­на гро­ма­ди, розбійни­ка, ко­нок­ра­да або посторонньо­го­, що без волі гро­ма­ди за­би­рав би гро­мадські землі, з ро­ди­ною та­ко­го прог­на­ти з гра­ниць гро­мадських, а дім йо­го роз­ва­ли­ти і зрівня­ти з зем­лею.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся си­лу­ва­ним сміхом бо­ярин.- То ви сміли б ме­не, кня­жо­го бо­яри­на, наділе­но­го кня­жою лас­кою за мої зас­лу­ги, рівня­ти з розбійни­ка­ми і конокра­да­ми?­

- Що ж, бо­яри­не, а ска­жи сам по совісті, чи ліпше ти по­сту­паєш з на­ми, як розбійник? Ад­же ж зем­лю на­шу забир­а­єш - на­ше най­більше і єди­не доб­ро. Людей на­ших го­ниш і вби­ваєш на смерть, ху­до­бу на­шу стріляєш! Чи так роб­лять чесні гро­ма­дя­ни?

- Старче, по­кинь та­ку мо­ву, я її не мо­жу слу­ха­ти, во­на на­рушує мою честь.

- Постій, бо­яри­не, я ще не скінчив,- ска­зав спокійно За­хар Бер­кут.- Отсе ти зга­дав про свою честь і раз у раз го­во­риш про свої ве­ликі зас­лу­ги. Будь лас­кав, ска­жи нам, які се твої зас­лу­ги, щоб і ми мог­ли вша­ну­ва­ти їх!

- У двад­цятьох бит­вах я про­ли­вав свою кров!

- Кров свою про­ли­ва­ти, бо­яри­не, се ще не зас­лу­га. І роз­бійник не раз про­ли­ває свою кров, а йо­го ж за те віша­ють. Ска­жи нам, про­ти ко­го і за ким ти во­ював?

- Проти кня­зя київсько­го, про­ти князів во­линських, і польських, і ма­зо­вецьких…

- Досить, бо­яри­не! Ті війни - се ганьба, не зас­лу­га і для те­бе, і для князів. Се чис­то розбійницькі війни.

- Я во­ював і про­ти мон­голів над Кал­кою.

- І як же ти во­ював протії них?

- Як то як? Так, як по­ви­нен був во­юва­ти, не всту­па­ючись із місця, по­ки, ра­не­ний, не дістав­ся до не­волі.

- Отсе ти доб­ре ска­зав,- не знаємо тілько, чи се прав­да.

- Як не знаєте, то й не мішай­те­ся в те, чо­го не знаєте.

- Постій, бо­яри­не, не насміхай­ся над на­шим нез­нан­ням. Пос­та­раємось пе­ре­ко­на­ти­ся.

І за тим сло­вом За­хар ус­тав і, звер­та­ючись до гро­ма­ди, ска­зав:

- Чесна гро­ма­до, ви чу­ли приз­нан­ня бо­яри­на Ту­га­ра Во­вка?

- Чули.

- Чи мо­же хто свідчить за ним або про­тив нього?

- Я мо­жу! - оз­вав­ся го­лос із на­ро­ду.

Мов стрілою пораже­ни­й, стре­пе­нув­ся бо­ярин на той го­лос і пер­ший раз уваж­но, з яко­юсь три­во­гою пог­ля­нув на гро­ма­ду.

- Хто мо­же свідчи­ти, не­хай вий­де пе­ред гро­ма­ду і свід­чить,- ска­зав За­хар.

Перед гро­ма­ду вий­шов не ста­рий ще чо­ловік, каліка, без ру­ки і но­ги, навх­рест пе­ре­каліче­ний. Ли­це йо­го бу­ло по­ри­т­е гли­бо­ки­ми шра­ма­ми. Се був Митько Вояк, як зва­ла йо­го гро­ма­да. Пе­ред кілько­ма літа­ми зай­шов він до гро­ма­ди на кулі, роз­повіда­ючи страшні вісті про мон­голів, про бит­ву над Кал­кою, про пог­ром руських князів і про смерть тих, що діста­ли­ся до не­волі, а потім під час обіду мон­гольських пол­ко­водців бу­ли уду­шені під до­шками, на яких мон­го­ли засіли до уч­ти. Він, Митько, та­кож був у тій битві в дру­жині од­но­го бо­яри­на і ра­зом з ним дістав­ся до не­волі, з якої потім якимсь чу­дом уй­шов. Дов­го блу­кав він по се­лах і містах свя­тої Русі, по­ки вкінці не зай­шов і до Тухлі. Тут йо­му спо­до­ба­ло­ся жи­ти, а що своєю од­ною ру­кою вмів плести скусні коші і знав ба­га­то пісень та оповідань про да­лекі краї, то гро­ма­да прий­ня­ла йо­го в свої чле­ни, жи­ви­ла йо­го і зо­дя­га­ла за чер­гою, за­гально люб­ля­чи і по­ва­жа­ючи йо­го за ра­ни, по­не­сені в війні з наїзни­ком, і за йо­го чес­ний ве­се­лий ха­рак­тер. Отой-то Митько те­пер вий­шов свідчи­ти проти бо­яри­на.

- Скажи нам, Во­яче Митьку,- по­чав пи­та­ти йо­го За­хар,- ти знаєш сього бо­яри­на, про­ти кот­ро­го хо­чеш свідчи­ти?

- Знаю,- відповів твер­дим го­ло­сом Митько.- В йо­го дру­жині я слу­жив і був у битві над Кал­кою.

- Яке ж свідоцт­во хо­чеш ти зло­жи­ти про­ти нього?

- Мовчи, підлий ра­бе! - скрик­нув, побліднівши, бо­ярин.- Мов­чи, а то тут бу­де й ко­нець твойому нуж­ден­но­му жит­тю!

- Боярине, я те­пер не раб твій, але вільний гро­ма­дя­нин, і тілько моя гро­ма­да мо­же веліти мені мов­ча­ти. Я досі мов­чав, але те­пер мені ве­лять го­во­ри­ти. Чес­на гро­ма­до! Свідо­ц­т­во моє про­ти бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка ве­ли­ке і страш­не: він зра…

- Мовчав досі, то мов­чи й далі! - рев­нув бо­ярин, блис­нув топір, і Митько Во­як з роз­лу­па­ною го­ло­вою, ок­ро­вав­ле­ний упав до­до­лу.

Охнула гро­ма­да і зірва­ла­ся на но­ги. Страш­ний крик за­лу­н­ав дов­ко­ла:

- Смерть йо­му! Смерть! Він зганьбив святість су­ду! На раді за­бив му­жа на­шо­го!

- Смерди по­гані! - скрик­нув до них бо­ярин.- Не бо­юсь вас! От так бу­де кож­до­му, хто по­ва­житься торк­ну­ти ме­не чи ру­кою, чи сло­вом. Гей, мої вірні слу­ги,

1 ... 18 19 20 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."