Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

275
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 86
Перейти на сторінку:
і по­ку­ли­ли­ся при зем­лі. Ози­ме жи­то під­ня­ло­ся тро­хи від зем­лі, але оче­ви­дяч­ки зак­ля­ка­ло на пні і не ко­ло­си­лось, хоть са­ме на те бу­ла по­ра. Яри­на ні­яка ані бульба ще й не схо­ди­ла: заш­ка­ру­пі­ла і ви­су­ше­на сон­цем на кілька ца­лів вглиб зем­ля не да­ва­ла по­сад­же­но­му на­сін­ню ні­якої вог­кос­ті. Сум зби­рав, ко­ли бу­ло гля­ну­ти на по­ле. Лиш од­на кро­пи­ва та гір­чи­ця, під­хо­пив­ши­ся зав­ча­су і пус­тив­ши глиб­ше в зем­лю свій ве­ре­ти­нис­тий ко­рінь, бу­яли та роз­рос­та­ли­ся. А сон­це все пек­ло та жа­ри­ло; хма­ри, мов дро­ча­чись з бід­ни­ми рільни­ка­ми, все над­ве­чір зби­ра­ли­ся на не­бі, а від­так, не пус­тив­ши і крап­лі до­щу, розп­ли­ва­ли­ся про­тив но­чі. По се­лах, че­рез кот­рі про­хо­ди­ли ріп­ни­ки, стрі­ча­ли­ся лю­ди, са­мі сум­ні та чор­ні, мов зем­ля. Не чу­ти бу­ло зви­чай­них не­дільних смі­хів та жар­тів по ви­го­нах. Стар­ші газ­ди гля­ді­ли то на по­ле, то на не­бо, мов з яким до­ко­ром, а від­так без­рад­но в роз­пу­ці опус­ка­ли ру­ки. А Бе­недьо, весь об­ли­тий по­том і при­сі­лий по­ро­хом, та­кож з важ­ки­ми ду­ма­ми в сер­ці, ми­нав ті бід­ні се­ла, при­ми­ра­ючі те­пер з го­ло­ду на пе­ред­нів­ку і жду­чі ще страш­ні­шо­го пе­ред­нів­ку на бу­ду­ще.

- Обернися, гос­по­ди, лас­ков сво­й­ов на мир хрис­ти­ян­сь­кий! - до­лі­та­ли до Бе­не­дя важ­кі мо­лит­ви се­лян май­же з ко­ж­до­го обій­стя. А не­бо гля­ді­ло на них аж по­ло­ве, сон­це пек­ло, мов на­ня­те, а хма­ри, ху­ді, бі­ля­ві та про­зір­час­ті, лі­ни­во во­лок­ли­ся в за­хо­ду.

Прикро і нуд­но зро­би­лось Бе­недьові іти са­мо­му се­ред тої мі­зе­рії. Вів при­лу­чив­ся до од­ної гро­мад­ки ріп­ни­ків.

- А ку­ди бог про­ва­дить? - пи­та­ли во­ни Бе­не­дя по зви­чай­них при­ві­тан­нях.

- Туди, ку­ди й вас,- від­по­вів Бе­недьо.

- Ну, але ви не до ям?

- Та ні, я му­ляр.

- То, мо­же, де бу­де що но­во­го му­ру­ва­ти­ся?

- А так, я вже най­мле­ний. Ту ось той… Гам­мерш­ляг бу­де му­ру­ва­ти но­вий…- Бе­недьо зап’явся. Він не ві­рив в Ле­онів па­ро­вий млин і впе­ред, але те­пер, бе­сі­ду­ючи з ріп­ни­ка­ми, по­чув ми­мо­во­лі, що ска­зав би ве­ли­ку ні­се­ніт­ни­цю, ко­ли б їм по­вів про па­ро­вий млин.

- …нову наф­тар­ню,- до­кін­чив він.

- Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти, що бу­де хоть тро­ха якої но­вої ро­бо­ти,- ска­зав один ріп­ник.- Чень і чо­ло­вік там де­як при­ту­литься.

- Або що, при ямах не­ма ро­бо­та? - спи­тав Бе­недьо.

- Ей, чо­му би не бу­ло,- від­по­вів ріп­ник і мах­нув ру­кою.- Та що нам з то­го, ко­ли пла­тять так, що й ви­жи­ти го­ді. Адіть, що на­ро­ду йде, але то­то, що ту ви­ди­те, то де, хі­ба яка со­та часть! Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий, а ще й те­пер, адіть, ка­ра бо­жа! Май, а пе­че так, як в жни­ва, дожд­жу не­ма,- га­даєте, що не бу­де го­лод?.. Ну, то де ж на­рід ді­не­ся? Хто ще тро­ха чує в со­бі си­ли, то пхає­ся сю­да, що­би щось за­ро­би­ти. Ну, а для жи­дів се праз­ник. Ро­біт­ни­ка при­бу­ло, за­раз пла­ти ури­ва­ють. Діс­то­ді­то: ро­би за тілько, а не схо­чеш ти, за­раз де­сять на твоє міс­це че­кає. Та й га­даєте, що не че­кає? Там як вий­де­те ра­но на ули­цю, як пог­ля­не­те - що тра­ви­зіл­ля, тілько на­ро­ду за ро­бо­тою. То з по­ло­ви­ну по­най­ма­ють, а реш­та або вер­тає до­до­му го­лі­руч, або отак пе­ре­ва­ляєся день ме­жи жи­да­ми: во­ди ви­не­се, дров вру­бає, або­що, аби кус­ник хлі­ба або лиж­ку стра­ви діс­та­ти. Та й та­ка бі­да в на­шім Бо­рис­ла­ві!

Всі ріп­ни­ки, що йшли при ку­пі, роз­го­мо­ні­ли­ся. Опо­ві­дан­ня їх то­ва­ри­ша про бо­рис­лавську бі­ду дітк­ну­ло всіх за бо­ля­че. Кож­ний най­шов щось до­ки­ну­ти, і п­еред Бе­недьом на­раз ста­ла страш­на кар­ти­на людської нуж­ди і при­тис­ку. Він від­дав­на при­вик був чу­ти, що в Бо­рис­ла­ві ро­бо­та не­без­печ­на, але за­то пла­титься ду­же доб­ре. Прав­да, нуж­ден­ний вид ріп­ни­ків, що що­не­ді­лі сот­ка­ми си­ді­ли ко­ло свя­тої Трій­ці, ка­зав йо­му до­га­ду­ва­тись, що во­но щось тро­хи не так з тим доб­рим за­ріб­ком, але ні­ко­ли він не мав на­го­ди док­лад­но о тім ви­ві­да­тись. Аж те­пер на­раз опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків розк­ри­ло пе­ред ним всю прав­ду. Страш­не, без­від­рад­не по­ло­жен­ня та­кої ве­ли­чез­ної ку­пи на­ро­ду вда­ри­ло йо­го так сильно, що він ішов, мов ог­лу­ше­ний, і ні про що ін­ше не міг і по­ду­ма­ти. «Чи ж се прав­да? Чи ж се мо­же бу­ти?» - за­пи­ту­вав він сам се­бе. Прав­да, і він ба­чив бі­ду на своїм ві­ку, і він заз­нав нуж­ди та го­ло­ду, при­тис­ку, са­мо­во­лі та без­ро­бо­ти­ці. Але все-та­ки до та­кої сту­пе­ні опу­щен­ня й по­ни­жен­ня, про яке роз­ка­зу­ва­ли ріп­ни­ки, в міс­ті ні­який ре­міс­ник не до­хо­див. Ріп­ни­ки роз­ка­зу­ва­ли страш­ні по­дії го­лод­ної смер­ті, са­мов­бій­ст­ва, ра­бун­ків. З їх опо­ві­дань Бе­недьо по­ба­чив і те неп­ри­вич­не для нього ді­ло, що в нуж­ді од­но­го ро­біт­ни­ка дру­гі зов­сім не ту­ра­ли­ся до нього, не під­по­ма­га­ли його, а ли­ша­ли на во­лю бо­жу. Ріп­ни­ки і про те роз­ка­зу­ва­ли, як хо­рі їх то­ва­ри­ші уми­ра­ли, опу­ще­ні і роз­то­че­ні чер­ва­ми, як не раз аж по кількох днях най­де­но умер­шо­го без людської по­мо­чі ріп­ни­ка в якім-не­будь від­люд­нім за­ка­мар­ку. Ті опо­ві­дан­ня страш­но вра­зи­ли Бе­не­дя. Він зріс і ви­хо­вав­ся в міс­ті. Йо­го отець був та­ким же по­міч­ни­ком му­лярським, як і він,- тож Бе­недьо від­ма­леньку вжив­ся і вбув­ся в від­віч­ні пе­ре­ка­зи міських ре­міс­ни­ків, з їх хоть ли­хо улад­же­ним це­хо­вим по­ряд­ком, з їх хоть сла­бе­ньким на­ма­ган­ням до взаїмної по­мо­чі, до тіс­ні­шо­го зв’я­з­ку всіх пра­цю­ючих в од­нім ре­мес­лі. Прав­да, за Бе­недьових ча­сів це­хо­ва вста­но­ва між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми зов­сім уже близька бу­ла око­неч­но­го впад­ку. Май­ст­ри ще дав­ні­ше ро­зік­ра­ли бу­ли це­хо­ву ка­су, на кот­ру скла­да­ли­ся здав­на по­рів­но і май­ст­ри й че­ляд­ни­ки, а кот­рою без ні­яко­го наг­ля­ду ані об­ра­хун­ку за­ві­ду­ва­ли май­ст­ри са­мі. Не бу­ло за що удер­жу­ва­ти «гос­по­ди», т[о] є[сть] гос­ти­ни­ці, в кот­рій би в оз­на­че­ні дні схо­ди­лась ра­да це­хо­ва і де би впи­су­вав­ся кож­дий пот­ре­бу­ючий ро­бо­ти че­ляд­ник, а та­кож і май­стер, де би, от­же, був не­мов ри­нок для най­му че­ляд­ни­ків. Май­ст­ри пе­рес­та­ли тур­бу­ва­тись про це­хо­ві ді­ла, а ті­ль­ки удер­жу­ва­ли ще док­лад­но чер­гу, ко­ли кот­рий при вро­чис­тім об­хо­ді мав нес­ти ста­ру це­хо­ву хо­ру­гов. Але за­мість то­го ста­ро­го і пе­ред­рух­ні­ло­го зв’язку по­чав за Бе­недьових ча­сів про­яв­ля­тись між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми но­вий зв’язок, хоть ще й не­ви­раз­но та хви­ле­во. В слу­чаї сла­бос­ті кот­ро­го че­ляд­ни­ка або по­міч­ни­ка зби­ра­ли про­чі че­ляд­ни­ки, по­міч­ни­ки та де­які бід­ні­ші май­ст­ри доб­ро­вільні склад­ки і да­ва­ли хо­ро­му або йо­го ро­ди­ні за­по­мо­гу тиж­не­во че­рез весь час йо­го сла­бос­ті. Так са­мо да­ва­ли во­ни за­по­мо­гу, хоть і мен­шу, для та­ко­го, кот­рий ча­сом ос­та­вав без ро­бо­ти, а рів­но­час­но ста­ра­ли­ся роз­пи­та­ти і на­ра­яти йо­му чи то ро­бо­ту в своїм ре­мес­лі, чи яке-не­будь ін­ше за­нят­тя. Прав­да,

1 ... 17 18 19 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."