Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

Розідрані на шмаття ризи ті

Й розпродані гвалтовно на базарі...

Все зникло, все! І спогади святі

Витатимуть хіба йно у примарі...

Там був рундук; у гай та у садок

Вели звідтіль широкі, пишні сходи;

На сходах тих заслухувавсь байок

Від нені я про наші злі пригоди;

Співала теж вона мені й пісень,

Журливих-но, безрадісних лишень,-

Голубила, чесала, а порою

Й росила шовк волос моїх сльозою…

Хоч би найти могилу... Ох, шкода:

Тепер садка і гаю - ні сліда!

Зостались-но випадком дві тополі,

Мов свідки ті пере́житої долі...

Де ж ділися високі явори,

Що вартою стояли понад ставом?

Там я любив вечірньої пори

Допильнувать, коли зірки небавом

Займалися в безодні угорі

І в склі води гойдалися скалками.

Там я не раз за мріями, думка́ми

Просиджував до ранньої зорі;

Там я уперш почув душі тремтіння

Від на́диху почу́ттів неземних;

Там я дізнав і щастя, і боління

В її очах сп’яніло-чарівних...

Де ж та краса? Де ті розкішні шати,

В яких тоді пишалося життя?

Ох, час-пора усе позабувати...

Чому ж нема тим мукам забуття?

Стою чужак на ріднім гробовищі...

Я озирнувсь... аж ні! Нові хатки

Скрізь виросли, немовби ті грибки

Після дощу, на панськім попелищі...

Де темріли столітнії дуби,-

Яріють скрізь селянські огороди,

Обсаджені кущинами верби...

Друга краса, уже другої вроди!

Он зарипів високий журавель,

Між вишняком пройшла струнка дівчи́на,

Зірвалася з патлатих конопель,

Щебечучи, дрібнесенька пташина,

Побіг ярком дзвінкий дитячий сміх:

Усюди рух, усюди повно втіх,

Та, певно, й сліз усюди є доволі...

Я задавив свої жалі та болі

І позирнув навколо веселіш,-

Бодай сльоза й котилась за сльозою…

Померлого нічим не воскресиш,

Нове життя своєю йде чергою!

Вітаю ж я коханих спадщиків!

Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі,

Аби не знать ні гвалту, ні неволі,

Які й тепер іще гнітять батьків…

1902

(Посвята моїй дочці Марусі)

О, дякую, що ти прийшла-таки...

Я цілу ніч в безсонні знемагався,

З примарами химерними вагався,

Розважував сполошені гадки...

Вони отут безладним роєм грали,

Сміялися над марієм старим

І в тиші злій немовби дорікали,

Що я життя своє пустив на дим...

Ох, та невже ж?.. Відкинь тяжку заслону

І відчини затемрене вікно...

Як хороше! В повітрі дух від крону

Та резеди розлився чарівно...

А сонячно - мов світла ціле море

Влилось сюди і хвилями буя...

Не сонце то, а ти, небесна зоре,

Порадонько єдиная моя!

Не віднімай з моїх грудей правиці,

А лівую лиши тут на чолі:

Від подиху моєї чарівниці

Стишаються і болі, і жалі,

Тяжкі думки вмірковуються тихо,

Все менше й менш пала душа вогнем.

І віриться, що спільне наше лихо

Розвіється за теплим, ясним днем.

1902

Не спиться... Знов чорнії думи

Обсіли, мов галич, мене;

Знов постать бліда серед стуми

Сон з вій моїх млявих жене...

Та постать немовби знайома,

Зринає із мрійної мли:

В обличчі і смуток, і втома

Тяжкими знаками лягли...

І погляд, повитий сльозою,

Питима на мене схиля,

Й на серце, пошарпане з бою,

Мов ложить загійне зілля́…

Я чую - поржавлені струни

Щось давнє, забуте бринять:

Старі відчиняються труни

І мертвих здіймається рать…

Їх образи віються колом

Над ліжком, над темним столом...

І чується в тиші покволом

Немов похоронний псалом:

«Безщасне житейськеє море,

Негод воно повне та бур,

Як миру незважене горе...

Не жур його, нене, не жур!

Багато і хиб, і знесилля

Він мав на своєму шляху,-

Бо зрана приборкано крилля

Йому у годину лиху;

Багато він знівечив крови

На марну, щоденну бридню,-

За те ж і дізнався любови

Та спалу святого вогню;

За те він довідався й муки,

Напився докірливих сліз...

Пора ж і зложить йому руки:

Свій тягар уже він довіз...

Поглянь, його серце холоне,

Спинитися може щомить...

Прийми ж свого сина на лоно

І будем владику молить:

«...Пробач, Христе-боже, рабові

І вільні й невільні вини

Та з ласки, з святої любови

Прийми у оселі ясні,

Впокой його душу у щасті

Нового з святими буття,

Де нєсть ні страждань, ні напасти,

А єсть безконечне життя!»

Знов тиша, і стума, і мука…

Заснути - ніяк не засну...

А серце так болісно стука,

Немов забивають труну…

1902

Ніч. Замовкли денні речі…

Надокру́г німа стіна...

Тільки іноді з-під печі

Чути голос цвіркуна,

Та годинник однотонно

Гомонить, знай,- цок та цок…

І нудливо, мовби сонно,

Бродять тіні від думок:

То тремтять, неначе струни,

То божаться у штики,

То витягуються в труни

Чи у шибениць рядки…

Жах з кутка незряче око

Аж у душу закида...

А в пітьмі годинник цока

Та цвіркун відповіда...

З напасником нашого слова та правди і волі

Поклав я життя на боріння,

За теє знайшлось і своїх необачних доволі,

Що вергали в мене каміння...

І от я доплентавсь під ним аж до самого краю,

А все ж тут стою непохилим...

Як ляжу у ямі, тоді вже згадають,-