Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Поки я, очманівши, збиралася дати гідну відповідь, мене м'яко, але відчутно вхопили за рукав і вивели з кабінету. Маріанна нічого сказала, мовчки провівши поглядом наш вихід.

- Що ви собі дозволяєте? - прошипіла я, слідуючи за ним.

Шипіла я, тому що біля продавця стояла літня пара і з азартом обговорювала керамічні горщики. Не вистачало ще разбуяніться перед клієнтами. Мене-то поки ще не прийняли.

Білявка повернулася, випадково побачила нас і мало не розкрила рота. Однак тут же зорієнтувалася і знову защебетала про особливий випал і довгий термін служби.

Руслан сліпуче посміхнувся, відкрив переді мною двері і, не сказавши ні слова, запросив вийти. Демонстративно пирхнувши, я задерла ніс і вискочила з магазину. Теж мені джентльмен знайшовся! І взагалі... чого прив'язався?

- А у вас характер, - заявив він, коли ми спускалися сходами.

- А у вас манери... специфічні, - не розгубилася я. - І взагалі, чому це ви себе так ведете?

- Як так? - поцікавився Руслан, та в руках промайнув брелок сигналізації.

Коротко блиснувши фарами і пискнувши, відгукнувся стоячий за пару машин від «Ан-Лін» сріблястий джип «Ніссан», значний такий, але в той же час з нальотом інтелігентності. Тобто це коли ти їдеш по бездоріжжю полювати на оленя, але при цьому прихопив з собою томик Кафки. І готовий вражати. Чи то оленя, який буде від тебе тікати. Чи то ведмедя, від якого будеш тікати ти сам.

- Обурює, - припечатала я, зупинившись біля машини, не поспішаючи в неї сідати і ігноруючи відкриті дверцята.

Ще чого. Я його перший раз бачу, а він... Ну, гаразд, другий. Але суті це особливо не змінює. Раптом ще маніяк який або збоченець? Звичайно, добре б маніяк, як говорила Вєрка Сердючка. А що? Коли в особистому житті так само порожньо, як у Віталіка в тарілці після ситної вечері, про що тільки не задумаєшся.

- Ну, почнемо з того, що нічого обурливого я не зробив, - спокійно сказав Руслан. - А ви практично не стоїте на ногах. Мені досі незручно, що так сталося на вокзалі. Зазвичай я укладаю жінок не для того, щоб поставити на них синці та піти.

- Які синці? - обурилася я.

- А не було? - трохи навіть засмучено поцікавився він.

- Ви садист?! - саме зірвалося з вуст.

- Тільки за бажанням прекрасної дами, - й оком не моргнув він. Але тут же роздратовано кинув: - Віто, припиніть поводитися, немов маленька дівчинка, яка потрапила в руки до чудовиська.

Я мимоволі ковзнула поглядом від його плечей до кистей. І нехай там все приховано рукавами сорочки, але ... А можна подивитися без сорочки? І мало не похитала головою. Бо ця дика суміш роздратування та жіночої цікавості - просто моторошний коктейль. Коли хочеться бігти відразу в дві сторони, але в одній тобі на голову обов'язково впаде шлагбаум. Правда, ти поки не знаєш, в який саме.

- Нас не представили один одному, але Маріанна часом захоплюється та вже точно не хотіла нічого поганого, - тим часом продовжував він, а я насторожилася. - Мене звуть Руслан Скрипка, я теж працівник «Ан-Лін» і так, не остання там людина. А ще нехай вас не збентежить наше з нею одне прізвище...

Я спантеличено грюкнула віями. Мені здається, чи він починає злитися? Якщо друге, то пора елегантно звалювати. Терпіти не можу людей, які лаються, - так і тягне почати бійку!

- ...її рідний брат, - сказав Руслан, не відводячи від мене погляду. - Так що ви майже і мій працівник. А я не пробачу собі, якщо потім дізнаюся, що ви десь знепритомніли на проїжджій частині.

Я втратила дар мови. І нехай говорив він досить емоційно, логіка в словах була. Є чому зніяковіти. Трохи.

- Так... ладно, - пробурмотіла я. - Чи не падала я ніколи в непритомність, я не серпанкова панночка, і взагалі...

- Віто, - закотив він очі. - Сідайте. Доїдемо до аптеки. І скажіть, куди вас підкинути?

- До місяця, - буркнула я, розуміючи, що не відчепиться, і все ж сіла на сидіння.

Мигцем, правда, зуміла помітити його вираз обличчя і отримала справжнє задоволення.

Довго чекати не довелося, Руслан сів поруч, пристебнувся. Вирішивши, що не варто бути порушницею, я пристебнулася теж. Правила, звичайно, добре порушувати, але це коли справа не стосується життя і здоров'я.

Звірем загарчав мотор. У салоні теж пахло чимось деревним, як і від самого Руслана. Зараз, сидячи за кермом, він здавався створеним для цієї машини. Ніби одне ціле - техніка та людина.

- Вам не дме? - дбайливо поцікавився він.

- Ні, - коротко відповіла, дивлячись на сіру стрічку дороги і залиту сонячним світлом вулицю.

Настав усвідомлення. Сиджу в машині. Їду. З чоловіком, який цікавий, але... дивний. А ще він теж співробітник «Ан-Лін». Чорт зна що! Чому не можна як Віталік? Побачив, доїв рибу, прийшов жити в квартиру. Усе! І ніяких тобі незрозумілостей. А все тому, що кіт - вища істота. І справи його прозорі й зрозумілі, а бажання - воля Всесвіту. І не треба щось там вигадувати. Просто прийми та вклоняйся.

- Ви тепер вирішили покарати мене мовчанням? - по гарних губах Руслана ковзнула усмішка.