Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Таня, гнана різкими словами та похмурим поглядом Станіслава, вийшла з мого кабінету. І ми залишились самі. Що мені не дуже то подобалось, я мала надію відсидітись увесь день в кабінеті, навіть, в туалет, як виходила, такі маневри провернула, щоб нікому не попастись на очі. Таки дитинство грає в одному місці.

Так ні, сам до мене приперся.

Не знаю, що в нього коїться в голові, але думаю це не дуже мені сподобається, бо окрім пізнього повідомлення п'ятничної ночі, він ще двічі писав в неділю. "Нам потрібно поговорити, нумо зустріньмося сьогодні", що я звичайно проігнорувала, і "Я приїду за тобою, куди скажеш" - це також не викликало з моєї сторони жодної реакції, окрім, звичайно роздратування.

От і сьогодні, мабуть, ще не встиг зайти до свого кабінету, як йому вже я зі звітами була потрібна. Так, люди добрі XXI століття на дворі, ми маємо електронну пошту. Звичайно, якби на місці Станіслава був інший керівник, я б такого собі не дозволила. Але мала велику підозру, що обговорювати робочі моменти він не збирається.

- Ти розповіла їй про нас? - не то питає, не то констатує факт. - А казала, що тріпатися не будеш.

- Таня — моя подруга, і про тебе чула і раніше, як про дуже поважно фігуру в моєму житті, я тільки уточнила, що це ти і є власною персоною. - а що? вибачатися чи соромитись мені нема чого, хай хоч дірку в мені випалить своїм поглядом — То в чому справа, Станіслав Вікторович?

- Так справ насправді багато. - сідає на стілець навпроти мене, де щойно сиділа подруга. - Не знаю з якої і почати.

- Ну так почни з початку.

В кабінеті зависла тиша, Стас сидів серйозний, похмуро на  мене дивився і, ніби, не  міг визначитися, що саме хоче мені сказати.

- Вибач. - і знову тиша. Не можу зрозуміти до чого це? За його повідомлення посеред ночі, чи ті, що пізніше, чи за те, що Таню вигнав. Питливо підіймаю одну брову, моя нова  звичка, котру запозичила в Танічки.

Стас глибоко зітхає, розуміючи, що потрібно пояснювати це його "вибач".

- Вибач, що покинув тебе тоді. - о ні, це мені не потрібно. - Я пожалів од...- перебиваю, бо справді, копатися в нашому минулому анітрохи не збираюся.

- Стас, не потрібно. Прошу тебе. Давай залишимо усе як є. Я давно пробачила тобі. - говорю правду, бо більше злилася на себе, і свою сліпоту, і розуміла, що була дуже не вибагливою, сама дозволяла собою помикати. А його корити за те, що він користувався тим, що легко плило в руки, було б смішно та неправильно. - Більше того скажу, — продовжую, — я навіть вдячна тобі, що ти так поступив. Думаю розрив наших стосунків був обом на користь.

- Не вірю, що ти говориш це. - Плутар, сидить із розкритим ротом та розгубленим поглядом. Мабуть, зовсім не чекав такої відповіді.

- Звичайно я не зразу прийшла до цієї думки — якщо вже говорити на чистоту, перший час просто відходила від шоку, і як ти зараз, не могла повірити, що ти міг зі мною так говорити. Та потім. - сама повернулася в той час, мить того відчаю, апатії, безвиході — ніяк не хотіла прокидатися по ранках, і повертатися до реальності, а потім боялася лягати в ліжко, бо поки до мене приходив сон, я свою голову просто зривала думками, спогадами, та питаннями "Чому?", "За що?", "Що я зробила не так?" - Все перегоріло, і я зрозуміла, що з твоїм від'їздом життя не зупинилося, а навіть — заново почалося.

Станіслав мовчки дивився на мене і переварював мої слова. Розумію, що відповідь моя йому не сподобалась. Просто, також не розумію, що він хотів почути? Що дуже сумувала за ним? Що мріяла, що в якийсь день він зрозуміє, яку дурницю зробив, і повернеться з вибаченнями? Що чекала його? І з відкритими обіймами мала вітати, як мати блудного сина? Звичайно і таких почуттів був період. Але, це давно вже історія.

- Як тобі твоє нове життя? Щаслива? - дивиться пильно, знову, не хоче пропустити жодної емоції на моєму обличчі.

- Щаслива. - а що я можу йому відповісти?

Не розповідати ж, як я в п'ятницю в ночі, ледь не плакала, від чергового провалу в особистому житті. Це в роботі я стала більш упевненою, та не боюся брати на себе відповідальність. А от на любовному фронті, мої танки стоять не заправлені і не можуть навіть рушити з місця, щоб з кимось повоювати.

- А мені так не здається. Я знаю, якою ти є коли щаслива, як світяться твої очі, і лице приймає дивний, зачарований вигляд. - ох, хочеться його вдарити чимось по тому самовдоволеному лиці. Вдих — видих...

- А ти такий впевнений, що знаєш мене? Ти описуєш Аліну, яку покинув п'ять років тому, а не ту, котру зустрів на днях. - гине в мені поет.

- Я знаю тебе, і щоб ти із собою не робила, — вказує на мій зовнішній вигляд, — дещо не міняється.

- І що ж це?

- Ти ніколи не вміла обманювати.

- Можливо, мені просто не потрібно було цього тоді робити? - от ляпнула, може пропустить повз вуха.

- А тепер потрібно? - зараза, так і знала, треба думати перш ніж щось казати, а то таке враження, що ми граємо в якусь гру, правил, якої я не знаю.

- Стас, що тобі від мене потрібно? До чого все це? - втомлено відкидаюсь на спинку крісла, бо поки йшов цей діалог всі м'язи задеревеніли, такою напруженою я була.

- Скажемо так. Я хочу запросити тебе на побачення, хочу познайомитися з цією іншою Аліною.

- А я не хочу... і що будем робити? - тепер і Плутар відкинувся на спинку крісла, вже не дивуючись такій моїй відповіді. Думає про щось своє. Зітхає.

- Гаразд. Поговоримо про це пізніше. - от як, аж жаль, що так легко відмовився від своєї пропозиції, а то я вже мала надію, що трохи мене вмовляє.

- І?...

- Я скину тобі на мейл інформацію про машини, що хотів поміняти на виробництві, порахуй, що то нам буде коштувати закупівля і введення їх в експлуатацію. Ще треба глянути, чи їх монтажем займається фірма виробник чи окремо треба когось наймати.

- Окей. - він це серйозно, то голову забиває розмовами про наше минуле, то оп, клацнув пальцями, і давай Алінка працюй...