Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Я дивилася на нього...як він збирав речі та складав їх у нову валізу, котру купив саме для цієї події. Дивилася, і не могла повірити. А може й не хотіла...

Невже це відбувалося зі мною, невже це відбувалося з нами. Що, ще зовсім недавно, моє таке ідеальне і щасливе життя перетворювалось в казна-що. Що людина, котру я кохала, і планувала провести з нею все життя, залишала мене.

- Ти давно планував переїзд? - судячи з того, що зараз мені доводилось спостерігати, Стас лиш чекав на слово "Старт", щоб чкурнути на другий бік світу, якомога далі від мене.

- Я не був впевнений, що усе вийде. Але мав надію. Не хотів завчасно тебе тривожити. - монотонно бубонів він, так ніби я ставила незрозумілі питання.

- Тобто, думки, щоб ми полетіли в Штати разом, ти не припускав? - я не хотіла вірити, що мій такий рідний, такий любий Стас, міг так легко і просто вирішити, що наші стосунки варто закінчити.

Так  наче нічого і не було. Повернутись до мене спиною і забути... Стерти з пам'яті. Ніби попередні роки — це просто марево.

Ми почали зустрічатися ще в університеті. Познайомились випадково — я послизнулась на східцях при вході в центральний корпус університету. Стас мене притримав, щоб не впала. Була тоді середина навчального року. Зима заправляла на повну. Часто радував морозець і сніг. В нашої групи якраз почалася сесія. Я, на той час, була студенткою першого курсу економічного факультету, а Станіслав тоді працював над дипломною.

Так — слово за слово...і перше побачення, перші поцілунки, перший секс. Усе в перше — і стосунки, і емоції, і любов.  Влітку ми уже й з'їхались, почали жити разом, орендувавши однокімнатну квартиру в старенькому будинку.

 Ми жили разом, наче справжнє подружжя, і в міцності наших стосунків я ніскілечки не сумнівалася. Вірила, що штамп в паспорті це лише формальність, що головне наші почуття, а все інше дрібниці, і будь-які негаразди ми здолаємо.

Станіслав захистився і знайшов роботу програмістом,  в якійсь маленькій фірмі, що нещодавно з'явилась. Перший час він нас обох забезпечував, бо моїх заробітків вистачало тільки на особисті потреби. Ми жили скромно, та, на мою думку, були дуже щасливими. Я обожнювала Станіслава. Практично, його боготворила. Моє перше справжнє кохання. І єдине.

І, коли усе нарешті налагодилось — я закінчила університет та влаштувалась на роботу, та й Стас почав заробляти більше... Залишилось тільки насолоджуватися життям, не задумуючись про витрати. Він повідомив мені, що знайшов роботу в Сполучених Штатах Америки й на нього там уже чекають. Звичайно, без мене.

І коли він вирішив мені про це сказати? Перед самим виїздом. 

Тобто, уся підготовка з документами пройшла повз мене. Він навіть не подумав розповісти мені про свої плани. В той час, коли я жила і планувала наше спільне майбутнє, планувала наше весілля, все-таки не залишивши надії, що він  освідчиться. Мріяла, що в нас обов'язково буде двійко дітей, спільні подорожі, поїздки усією сім'єю до моря. І те, що я вважала нашою реальністю, для Станіслава нічого не було варте.

- Але... як же ми? - наважилась запитати.

Я ніяк не могла що-небудь второпати. Чому він так холодно поводиться зі мною?

- А що ми, Аліно? - якось роздратовано глянув на мене.

- Що буде з нашими стосунками? Як часто ти будеш приїжджати? Я думала ми кохаємо один одного. Ти ж не можеш просто так поїхати ніби нічого не було? - я не хотіла цього запитувати, та не запитати не могла.

Не хотіла принижуватись, хоча розуміла куди усе котиться. Все чекала, що він першим скаже, що заспокоїть, підійде, обійме та поцілує. Скаже, що останні хвилини, що я прожила, то все поганий сон. Жахіття, яке маревом розсіється за мить.

- Алін, ну ти ж доросла дівчинка? Які можуть бути стосунки, якщо нас розділятиме океан? Ти ж розумієш, що нам пора розійтись. - говорив, та на мене не дивився, старанно відводив погляд в сторону.

- Але...я не розумію. Ще вчора ти так не думав! Нічого подібного не говорив!!! Я... я думала, що ми разом, що ми пара, сім'я? Ми живемо спільно вже майже п'ять  років.. Ти ж кохаєш мене. Я знала б, якби це було не так. - лепетала я, голос мій зривався, а на очах уже бриніли сльози.

- Аліно, я хоч раз тобі говорив, що кохаю? Що хочу бути з тобою усе життя? Та якби я насправді цього хотів, то б давно покликав тебе заміж. - кидав у мене словами, наче камінням в груди.

- То для чого це все було? Чому весь цей час ти був зі мною? - наважилась запитати я, але вже не була певна, що хочу почути його відповідь.

 Слова Станіслава повільно вбивали мене. Кисню не вистачало й дихати ставало важко.

- Бо так було зручніше. Я в будь-якому випадку винаймав би житло. А з тобою було не нудно і в дома завжди прибрано і їсти що було — то ж... ми обоє від цього тільки вигравали. - наче ножем у серце, його голос лунав десь з боку.

Він нітрохи не шкодував мене. Цілився влучно. Так, щоб від його слів в моєму серці не залишилося і крихти любові.

Я оніміла. Хотіла сказати, що не вірю. Сльози уже котилися по щоках, стримати їх я вже не могла. Думки плуталися. Руки тремтіли, а голос пропав...

Я дивилася на мого такого рідного і коханого чоловіка, і не бачила більше його. Переді мною стояв зовсім інший — холодний і байдужий незнайомець. Його я не знала і не могла зупинити. Зрештою, не була впевнена, що цю людину хочу затримати біля себе.