Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

Тут не було холу – точніше, мабуть, мав бути, але не там, куди ми зайшли. Щось підхопило нас і потягло вгору.

Через хвилину крізь величезні прозорі стіни я дивилася з висоти на бурхливу Мельду і за неї, на дрібні звідси будиночки, майже іграшкові екіпажі та недоступних тепер людей.

В будинку Еллінге Сольгарда було просторо. І порожньо. Нам не зустрілися ані охорона, ані слуги.

– Ви повинні запам'ятати кілька правил, – сказав чоловік, ведучи мене дивними кімнатами без дверей.

Чужі меблі, чужі незнайомі предмети. Багато скла – здавалося, всі стіни складаються зі скла, ось-ось хтось зазирне всередину... Але коли ми їхали, я бачила, що в це скло зовні зазирнути не можна. Нічого не видно.

– По-перше, ви не можете виходити з дому без мого особистого дозволу. Навіть у сад.

Ну ось, починається. Обмеження, контроль... і ніякого нормального життя.

Мене трохи трусило при думках про ніч, що насувалася. День хилився до заходу сонця, промені струменіли у вікна. Але Еллінге був на диво серйозний.

– Це важливо, Ілес. Будь ласка, почуйте та запам'ятайте. Нікуди не виходити з будинку. Без мого дозволу. Нічого не чіпати поза вашою кімнатою – це для вашої ж безпеки. Деякі прилади можуть бути небезпечними. Деякі предмети сповнені магії, яка їх живить. І в жодному разі, ні за яких умов ви не повинні покидати тепер Драххан.

– Але, – підняла я до нього обличчя. Ні в якому разі? Тобто мої надії ще хоч раз побачитися з рідними...

Очі Еллінге стали холодними, майже ртутними – у них не залишилося синього кольору, зате проступало срібло. І все-таки я наважилася поставити запитання:

– Але чому?

Я майже очікувала відповіді у стилі «хіба ніатарі не вчать беззаперечно слухатися чоловіка?». Однак Сольгард, нагородивши мене похмурим поглядом, озвався:

– Заради вашої безпеки. Зараз Ленсі допоможе вам роздягнутися і... – здалося, голос його трохи сіпнувся і став хрипким, – привести себе до ладу.

– Ленсі? – промовила я, щоби хоч щось запитати. Хоч трохи відтягнути момент.

– Служниця, – кивнув чоловік.

Невже я побачу жінку-драхха? Ніхто й ніколи їх не бачив, навіть ходили чутки, що їх і зовсім не існує... інакше навіщо б драххи одружувалися з нами?

Але як це можливо? Може, їх просто теж не випускають з Драххана?

– Вітаю, дх'ере Сольгарде, ніатарі! – немолодий, цілком доброзичливий голос змусив обернутися.

Звідкись вийшла жінка похилого віку, невисока, повна, але... жінка. Людина.

– Спасибі, – подякувала я, вишукуючи на її зап'ястях сліди татуювання. Колишня ніатарі? Може, мати цього фіолетового? Кажуть, драххи живуть довше людей, і, можливо, мій чоловік вирішив поміняти дружину на молоду...

Теорії, що вишикувались у голові, розбилися об зовсім порожні, відкриті зап'ястя служниці.

Отже, слуг із людей вони теж беруть. Втім, усі ми тут слуги, у що б не вдягали драххи наші з ними стосунки.

Загарбники.

Гостра неприязнь, образа за весь людський рід і за свою долю, якою не можу розпоряджатися, вистрілила в серце і навіть ніби відгукнулася у весільному кільці.

Я глянула на нього, але нічого не побачила.

Ніздрі Сольгарда роздулися, наче він спробував принюхатися, і я квапливо обернулася до служниці. Усміхнулася.

– Ходімо, люба, я покажу вашу кімнату, – вона простягла мені руки. І додала тихо, коли ми проходили повз відкриті сходи, що бігли вниз. – Я думала, що цей день ніколи не настане. Яке щастя!

Щастя? Ми змушені співіснувати, але як можна жити серед них, працювати на них та вважати щастям те, що вони забирають собі жінок!

Ніколи цього не розуміла. Тільки ніхто не прагнув пояснити.

Я ніатарі. Призначена. Але з доброї волі?!

Кімната була чудова. Чи не єдина з дверима. Однак я з радістю проміняла б всю цю розкіш на свою стару спальню в рідному домі. Особливо коли усвідомила, що це не моя кімната, а наша з чоловіком. Відтепер і назавжди спільна.

Ленсі бурмотіла, що дх'ер Намісник тільки вчора облаштував її, замовив все найдорожче і найкраще, ось цей килим під мої ніжні ніжки і ось це ложе...

Я мовчки посміхалася, поки вона допомагала розшнурувати сукню, зняти корсет та нижні спідниці.

Нас справді виховують, змушують заучувати тони приписів, навчають манерам та мовчанню... яке мені завжди погано давалося. Шкода, що ніатарі вибирають не за характером, а за силою – так казав той драхх, який час від часу приходив до нашого храму, щоб перевірити мене. Я часто ставила незручні питання, доки не зрозуміла, що краще мовчати.

– Він хороший, – прошепотіла Ленсі, наповнюючи мені ванну.

– Дякую, – кивнула я, – далі я сама.

Слухати про те, який хороший чоловік, котрий незабаром прийде і зробить те... від чого хотілося закусити губу і розплакатися, було вище за мої сили.

У вікно виднілася Мельда, ніби кепкування, нагадувала слова Айрін.

Так близько і так далеко...