Читати книгу - "Довірся мені, Альбіна Вишневська"

Десь за спиною грюкнули вхідні двері, але Юля та Микита, захоплені одне одним, зовсім не звертали уваги на сторонні звуки. Здавалося, що світ навколо пішов на інший план, вагоме місце посіло нестримне бажання, котре палало в не лише в крові, а й у серцях.

І ось ліфт, потрібний поверх, до квартири всього кілька кроків, але із сусідніх дверей неочікувано визирнула сусідка-пенсіонерка. Занадто прискіпливий погляд зупинився саме на чоловікові, котрий тримав Юлю за талію.  І якщо з подругою Світлани бабця знайома не перший рік, то цього чоловіка бачила вперше. Скромності та тактовності цій спритній сусідці було не позичати, аж надто любила бути в курсі всіх новин, тому зробила крок уперед і поцікавилася:

- А ви хто такий, юначе? – вказівним пальцем торкнулася окулярів і ще пильніше зосередила погляд на чоловікові.

Микита подумки іронічно прокоментував подібний виступ. Добре, що вистачило совісті не озвучити власні думки при такій поважній пані. Взагалі, Гранін ніколи за слівцем у кишеню не ліз, а у цьому випадку надав старенькій цілком втішну відповідь, зберігаючи своє джентльменське обличчя:

- А наречений я, Микитою звати, а вас? - простяг руку жінці і досить щиро посміхнувся.

Гарна посмішка, прекрасно це знав не лише від матері, багатьох жінок чарувала, бо занадто йшла йому, привертала до себе.

Юля знітилася, щойно сусідка, на відмінно виконуючи обов’язки вартового, перехопила їх з Микитою. Поспілкуватися вона не лінувалася у жодному з випадків. Іноді навіть знайти причину для втечі було важко.

Микита досить легко підтримав розмову, але він навіть не здогадувався, на кого, власне, він натрапив. Юля іронічно посміхнулася, почувши слова чоловіка. Так, так, наречений, та бабця Люба - суцільна знахідка для накопичення останніх новин, та й про колишнє Юльки все чудово знала.

Неочікувано з очей ніби злетіли чари, котрими її огорнув харизматичний Микита. Зовсім вона здуріла, коли вирішила в квартиру Світлани запросити стороннього. І нехай Гранін тисячу разів привабливий, та це не дає їй права розпоряджатися чужою власністю . Режим самобичування працював на повну. В Юлиній голові прояснилося, і тепер вона сумнівалася в правильності свого вчинку.

- Бабо Любо, та жартує він, - ледь не тицьнула чоловіка під ребра ліктем, - це з роботи, за документами, - багатозначно подивилася на чоловіка.

Ці оці й досі дивилися на неї занадто гаряче, і посмішка…вона занадто самовпевнена.

- Аааа, якщо з роботи, то гаразд, - махнула рукою, - а то ходять тут всякі, а потім розмальовані стіни.

- І не кажіть, Любов Григорівно, - знову долучився до розмови Микита, - без контролю нічого розумного не вийде, шукай тоді вітер у полі.

- Так, там, юначе, правильно говориш, - задоволено прошамотіла у відповідь старенька і неквапливо, ніби згадавши про радикуліт, якого п'ять хвилин тому і не було, повернулася до себе в квартиру.

Юля, слухаючи милу бесіду, спритно ключем відчинила квартиру подружки. Занадто спритним виявися Микита, ніби відчув сумніви дівчини. Чоловік впевненими кроками увірвався у передпокій комфортної квартири.

А ось він був впевнений у власних силах. Ця крихітка не втече. Занадто в душі зворухнула особливі струни. Чоловік спритно схопив її за талію, гарячим подихом обпалюючи вигин шиї.

– На чому нас невчасно зупинили? - видихнув у вухо Юльці, але відразу відчув, що в поведінці дівчини різко щось змінилося.

- Микито, - її голос уже не був тихим, а звучав так, наче його викликали до дошки, - стривай.

Юля вивільнилася з рук Граніна і стягла мокрі босоніжки, відчуваючи незручність від ситуації, що склалася.

- Що трапилося? - Голос чоловіка вмить став напруженим, а очі допитливо вдивлялися в обличчя Юлі.

- Не думаю, що нам варто... - голос ніби відмовлявся звучали, чомусь раптово стали палати щоки.

- Так, гаразд, - промовив іронічно, підіймаючи руки вгору, - тільки не бреши ні мені, ні собі, що ти цього не хотіла, так само як і я! - схопив дівчину долонями за плечі і струснув, намагаючись знайти відповідь у її очах.

Що раптом змінилося? Чому раптом така прохолода? Він не піде, доки не почує відповідь.

- Микито, тобі треба піти, - Юлька ледве пересилила себе і нарешті подивилася в очі чоловікові.

- І не збираюся, - хмикнув у відповідь і відступив на крок, оглядаючись на всі боки, - доки не почую відповідь, котра мене задовольнить.

Дівчина ще сильніше спохмурніла, але сперечатися не було бажання, вона змерзла, крапка. Хотілось швидко зігрітися у теплій воді, закутатися у сухий одяг та врешті-решт приготувати собі зеленого чаю.

- Пффф, - фиркнула у відповідь і розгорнулася на сто вісімдесят градусів, - удачі.

Микита так і залишився стояти біля порогу на самоті.  А дівчисько з характером. Які тут можуть бути сумніви? Це навіть заводить ще більше. Інстинкт мисливця увімкнувся на повну потужність. Програвати Микита не любив. Тому найсолодші миті попереду.

 – Нахаба, - прошепотіла собі під носа і посміхнулася, риючись  на поличці шафки у спальні.

Перед очима стояла й досі його посмішка… а ще погляд, занадто чоловічий, занадто багатозначний. Юля вперто боролася з власними почуттями. «Треба просто не думати про нього», - прокручувала в голові ніби мантру єдину фразу, та не допомагало.

Тремтячими руками згребла з полиці шафи чисту білизну, халат.  Лише у ванній кімнаті видихнула полегшено, коли зачинила двері на гачок. Невеличкий простір  дав короткотривалий ефект захищеності від чарів цього впертого чоловіка.

Коли вона встигла так швидко зійти з розуму? Їй було мало проблем з Андрієм та розбитим серцем? В голові лише одна полова? Що з нею глобально не так?  Юля дивилася на воду, котра лилася у ванну, а відповідь не знаходила.

Мокрі речі впали на підлогу, босими ногами торкнулася вологої купи і здригнулася. Цей порух нагадав їй ніч зустрічі. Лише певні декорації змінилися. Інша ванна, інші обставини. Та герої лишилися ті ж.