Читати книгу - "Щоденник Україножера"

Окремої уваги заслуговують кілька розчулених поетів югавастока, що переконливо доводять своєю працею — так, про літери вони знають. Глаго­лом жечь сердца блядей — їхня священна місія. Щоправда, сепаратистам непогано вдається пога­ний pen без синтаксису, але з сердитим їбальником в моніторі. Пам’ятаю такий pen якихось хмурих донецьких пацанів ще у 2004 році, під назвою «Ющенко — украінскій фашист». Дуже гарно.

Порожнеча духу, нестача ідей, розумова пустка і проблема кадрів — усе це завжди супрово­джує притягнуту за вуха штучність. Цікаво, яких пісень співають лугандоньські сепаратисти вечо­рами біля вогнища? Яким художникам надають перевагу? Де митці-сепаратори, які оспівують звіль­нення від страшного вкраїнського іга? Що вони сепарують? Де перформенси і самоорганізовані виставки графіки, малярства, малюнку? Де круглі столи думкарів та філософів? Де підпільні музичні концерти? Де щирий літературний самвидав?

Я знаю, де він. В сраці-мотиці. В нічному кошмарі Путіна, бо якби все це було, то нічого такого, як оце коїться в Чималій Лугандоні, просто не було б. Омінь.

СЛОВО № З8. Про в жопу носом

Діти мої! Судячи з погодних умов, що в них опини­лася столиця Піднебесної Наддніпрянщини цієї весни — з її несамовитими грозами та гомерів­ськими блискавками — за вас взялися московитські волхви і шамани з Феодальної Служби Безпеки (ФСБ). Вони чаклують вам люту негоду та неврожай консервації цьогоріч.

Але й наші жреці зі Священного Бастіону Утгард (СБУ) недарма жеруть жертовні паляниці по своїх кабінетах — московитські ракети розбиваються об Небесну Твердь на гарні уламки, а донецькоарійські уркагани псують московитам всю медійну містику. Туга й зневіра долають войовничих сектан­тів Гіркіна та Абвера, в той час, як народний свинопас Олег Ляшко перетворюється на містичного воїна в дорогому костюмі, що пиздить сепаратистів коно­пляним мішком з терористами.

Бачимо, як шаман Гіркін жаліється, що молодь не бажає битися на боці московитських богів, і лишень кількасот підстаркуватих довбойобів готові віддати свої провінційні життя за велич порожнечі. Це й не дивно, адже оркочухонська магія древніша, технологічно відсталіша й примі­тивніша за арійські чаклунські практики. Останній двобій територіально-мисливського та земельного-аграрного менталітетів вирує на наших очах, і агроарійцю є що втрачати, на відміну від московитського дикуна.

Велич Імперії — це, канєшно, ахуєнна штука, але не для нашого вуха. Льох з картоплею та комора з консервацією істотно величніші за імперські амбіції блискучих голодранців, але мисливці цього не розу­міють. Врешті, як казала одна літня оркочухонка: «Ну їх в жопу носом!». Омінь.

СЛОВО № 39. Зімбабве

Діти мої! Вангую геополітичне пророцтво!

Коли Чухонську Імперію буде покарано, а Грановітую палату розграбовано на сувеніри, холодний погляд вкраїнської помсти зупиниться на абрисах країни Зімбабве. Зімбабвійські негри зрозуміють, за що воно, те Зімбабве, проголосувало на посидень­ках в ООН, проковтнуть гірку слину і спробують чкурнути городами через паркан, але ракети системи Вкраїна-Зімбабве рясно вилетять із наддніпрян­ських льохів, і Зімбабве гучно самонаїбнеться.

Вже чую приємний голос з третього ярусу тропічного лісу: «Слава Йсусу Христу!»

«Навіки слава!» — відгукнувся переляканий борода­вочник. Омінь.

Весна 2013 — весна 2014

~~~

На цій обнадійливій ноті одкровення приходять в занепад, оскільки скромний служитель вкраїнського прагматизму пророк на ім’я Їґ не витримав лихої долі божественного посланця та їбанувсь. Про це написано в його прощавальній записці, яка зберігається в шухлядах Києво-Могилянської академії. В ній він благає про допо­могу і просить якихось людей викликати йому неврологічну швидку або хоча б міліцію з пожежниками. Текст цієї записки складається з брудних матюків, латинських цифр та халдейських ієрогліфів. На зворотньому боці документа олівцем намальовано неприємного чортика, двічі написано слово «хуй» і тричі слово «прощавайте».

Подальша Їґова доля науці невідома.

Третя частина Хронік Піднебесної Наддніпрянщини являє собою уривок зі щоденника невстановленого агроельфа, де він розмір­ковує про тогочасні реалії та якісь незрозумілі обставини. Цей гішторичний документ являє собою цінне джерело знань про щось таке, не ясно, що саме. Вчені ельфологи щодня розгляда­ють його в мікроскоп, але грошей на розглядання катастрофічно не вистачає, тому результат поки мізерний. Манускрипт, писа­ний орлиним пером по целофану, зберігається в запасниках Музею агроельфійської слави і проходить за документами як «Щоденник україножера» (архівний номер: 2013).

~~~

ЩОДЕННИК УКРАЇНОЖЕРА

Укрмрії, або смерть депутата

Одного разу депутату районної ради Петру Степа­новичу Кажану наснивсь приємний і, водночас, страшний сон. Снилося йому як він, ще дитиною, але вже чомусь в маленькому депутатському костюм­чику і з виразною державотворчою лисиною, пасе колгоспну череду. Та жене її через Стрижавку і Вовчий став, аж на саму Торчицю. Жене собі жене, час від часу лупцюючи нерозважливих корів, а біля нього біга песик Бровко, весь обдертий, у реп’яхах, але щасливий.

Сам Петро Степанович чимчикує босоніж, із батогом в руках, так само щасливий і замріяний. Жене свою череду яругою Вовчого Ставу та й мріє собі: «Оце ж виросту, скінчу вісім класів та й поїду вчитися в ПТУ до Таращі або до Тетієва, на агронома... Вивчуся собі, та поїду на Київ поступати до інститута. Стану агрономом і робитиму в тому агроінституті, а тоді буду великим начальником, і візьмуть мене в депу­тати. Спочатку району, потім області, потім всієї УРСР, а тоді, навіть, і всього Совітського Союзу. Буду їздити до батьків на село чорною «Волгою» з шофе­ром, і всі сусіди обісруться від заздрощів. І баба Килина з бабою Марусею теж обісруться, обидві».

Аж раптом так йому стало сумно, так перехотілося тікати з рідного села, що маленький Петро Степано­вич сів та й заплакав. Сидить ото, плаче, та й гадає собі про те, як же ж добре в рідному селі, все кругом таке привітне, така кругом краса, корівки пасуться, коники в густій траві цибають, пташки співа­ють, сонечко гріє, в ставку карасі скидаються... ех, замріявся малий.

Коли несподівано все навколо Петра Степановича почало якимсь дивним чином мінятися. Подмухав вітерець, спочатку ледь-ледь заворушивсь, а потім потужно і поривчасто проніс повз Петра подерту районну газету. Швидко пронеслися сірі хмари через небокрай, тут-таки щось-десь затьохкало, там-сям замайоріло, забовваніло, ген-ген зацвірінь­кало, забулькотіло, і почув Петро Степанович голос з Небес. Спочатку тихий-тихий, а згодом гучний, потужний та страшний.

— Степанович!!! Ти вкраїнець!!!???