Читати книгу - "Вілла Деккера"

Кельнер приніс нам напій. Як і варто було сподіватися, то був самогон від Бронка. Але цілком добрий.

— Чому консул, призначений до Львова, досі у Варшаві? — поцікавився я.

— А ви добре поінформовані. Звідки? Адже в газетах про це не писали.

— Доводиться вишпортувати інформацію з різних джерел.

— Ви запитали тому, що зайнялися вбивством Коса?

— Чому ви вирішили, що то було вбивство?

Він зблиснув очима.

— Якби то був нещасний випадок, ви б там не нишпорили,— усміхнувся він.

— О, бачу, що й ви добре поінформовані. Хтось там побував ще переді мною.

— Точніше, перед другим вашим візитом. Ви там випадково нічого не прихопили?

Він мене пронизував яструбиним поглядом.

— А що? Забракло вам однієї папки? — тепер усміхнувся я.

Він похитав головою і сказав:

— Я так і думав.

— Ви про папки? Чому ви їх забрали? Який стосунок маєте до тих людей, які зібралися емігрувати?

— Ми їм помагаємо. Консул Єлісєєв, власне, цим і займається у Варшаві. Переправляє сюди євреїв-утікачів з Чехословаччини.

— І у цьому полягав ваш контакт з Деккером і Косом?

— Ви так одразу хочете багато довідатися? А який мені інтерес посвячувати вас у наші справи?

— Інтерес може з’явитися.

— Так, звісно… Може. Що б ви сказали, якби я вас найняв як детектива?

— То залежить, що ви маєте на увазі.

— Знайти Деккера. Отримаєте тисячу золотих.

Не зле, подумалося мені. Це вже третя особа, яка мене наймає в одній і тій самій справі.

— Я можу погодитися. Але хотів би, щоб ви від мене нічого не приховували.

— Скажімо так, я не приховуватиму того, що стосується Деккера.

— І Коса теж.

— Гаразд. Але і ви не повинні ділитися ні з ким своїми знахідками, не повідомивши передусім мене. Домовились?

Я вдав, що погоджуюсь, і відповів:

— Я на поліцію не працюю.

— Але з комісаром товаришуєте?

— Це давня дружба. Я помагаю йому розслідувати зґвалтування і загибель дівчат від рук маніяка. Які причини були в Деккера зникнути?

— Думаю, він злякався долі Коса. Той, хто вбив Коса і доньку Кисіля, міг мати такі ж плани і щодо самого Деккера.

— Тобто ви не допускаєте, що вбити їх міг Деккер?

— Чому ні? Цілком допускаю. Вони працювали в одному напрямку і були конкурентами.

— А якщо все ж не Деккер убивця? Кого він міг би боя­тися?

— Ну, наприклад, того ж Кисіля. Або… євреїв. Він не був чистим на руку. Гроші, мабуть, взяв, а документи на виїзд не оформив.

— Скажіть, а ті депозити, які залишали у вас євреї, що виїхали… Вони всі потрапили в руки їхніх власників?

— Ми всім відправили їхні пакунки. Це наш обо­в’язок. Захланна буржуазна Польща вирішила бідолах пограбувати. А ми знайшли чудовий спосіб, як помогти людям.

— Однак місцева єврейська громада запідозрила, що тут діло нечисте. Бо ті, що виїхали, досі не дали про себе вістки.

Віцеконсул похмуро похитав головою.

— Ви вже й з єврейською громадою поспілкувалися? За нашою інформацією, вони всі сіли в Констанці на корабель. Однак ви ж знаєте цей хитрий народ. Куди вони поїхали — це одному Богу відомо. І вони правильно роблять, що не сповіщають свої родини. Бо це нікому не вигідно. Головне, що вони будуть урятовані від нацистів. Ось.— Він присунув до себе книжку, відстібнув клямру і розгорнув, середина книжки була акуратно вирізана за розміром банкнотів і набита сотками, віцеконсул добув звідти три папірці і простягнув мені.— Це вам завдаток. Збирався ще на них грати, але вчасно зупинився.

— Оригінально,— промовив я.— Книжка в ролі гаманця. А я вже думав, що ви Адольфа читаєте.

— Я прочитав його раніше. Коли відшукаєте Деккера, не пошкодуєте. Совєтські люди вміють бути вдячними.

— У Деккера була коханка,— згадав я.— Не знаєте, хто вона?

— Ні. Він з нею ніколи не з’являвся.

— І останнє запитання. Навіщо вам Деккер? Чому ви його хочете знайти?

— Бо не хочу, щоб він скінчив, як Кос. Хочу його знайти раніше за…— Він замовк.

— Раніше за кого?

— Я вже казав. Раніше за Кисіля і єврейських бойо­виків.

— А що у вас було з Косом? Чому ви йому погрожували?

Зяблов спалахнув.

— Це що? Покійниця вам на спіритичному сеансі повідомила?

— Ні. Вона ще за життя встигла декому розповісти про вашу сварку.

Зяблов нервово завовтузився.

— Я його попередив, щоб не надумав шахрувати, як Деккер. Бо я помітив, що він таки маніпулює. Подає до посольства Еквадору більше подань на візу, ніж депонує у нас коштів майбутніх емігрантів. Отже, почав грати в свою гру. А це небезпечно.

— Тому ви погрожували йому смертю?

— Якою, в біса, смертю?

— Ну, це ж ваша погроза, що він зіграє в ящик.

— А-а,— відмахнувся Зяблов.— Я не погрожував, а попереджав, що коли єврейська орган­ізація довідається про його махінації, то йому буде гаплик. Якщо він вирішив сам депонувати майно емігрантів, то де гарантії, що воно потрапить до Бухареста? А претензії будуть до нас.

— То Кос таки сам депонував те майно?

— В кількох випадках так, наскільки мені відомо. Точніше, це робила його фірма «Зайдель і К°». Але прикривалися совєтським посольством.

— І чим це закінчилося?

— Він обіцяв більше не шахрувати.

— Вернімося до Деккера. Далі не розумію, чим він для вас такий дорогий.

— Можливо, навіть не для мене.

По тих словах він підвівся й потис мені руку. Однак я його стримав.

— То для кого ж?

Він кивнув у бік покерового столу і сказав приглушеним голосом:

— Там сидить знаєте хто? Недавній посол Рейху у Варшаві Ганс Адольф Гельмут Людвіґ Ердманн Вальдемар фон Мольтке[39].

— Ого! І як вам вдалося все це запам’ятати?

— Така наша робота. Пам’ятати геть усе. Для мене дріб­ничка, а йому приємно.

— І що він тут робить?

— Те саме.

— Теж у пошуках Деккера?

— Авжеж. Тільки сам він не шукає. У Львові є люди з німецької контррозвідки. Кілька днів тому Ріббентроп відізвав Мольтке з Варшави, бо він узявся покращувати стосунки з Польщею. А це зараз німцям небажано.

— Ви з ним співпрацюєте?

— У цьому питанні так. Деккер — насамперед їхня людина. Він, правда, грав на два боки.

— А дівчина поруч з послом? Хто вона?

— Ви теж кинули на неї оком? — підморгнув він.

— На таку вроду неможливо не кинути оком.

— Авжеж… Її звати Ірма. Грачка з неї феноменальна. Вже тричі обібрала Мольтке. Та й мене двічі. Якщо це вас цікавить, вона прийшла не з Мольтке. А зараз дозвольте відкланятися.

Він відійшов до грачів і зупинився біля крісла Мольтке. Чи не посол і передав Зяблову цю захопливу книжку?

Я роззирнувся залою. Кисіля ніде не було видно. Бронко все ще крутився біля буфету.

— І що? — запитав він.— Бачу, все вдалося і без мого втручання. Хто б подумав: гроші в книжці! І багато там того добра?

— Багато. Так, на око — зо дві тисячі.

— Гм,— замислився він.— Я б радо таку книжку взяв почитати.

Помітивши, як загорілися його очі, я сказав:

— Навіть і не думай. Кисілеві це не сподобається. Тому вгамуй свій газард.

— А той німець? Шо за їден?

— Колишній посол Німеччини у Варшаві.

Бронко присвиснув.

— Курва мать! А може б так… я його трохи помацав?

— Слухай, ти