Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

— Рогане!

Перед ним стояв Ґаарб. Цей вигук отямив його. Він стрепенувся.

— Це ви?.. Докторе... ви бачили? Хто це був?

— Кертелен.

— Що?! Це неможливо.

— Я бачив його майже до самого кінця...

— До якого кінця?

— Я був разом з ним, — сказав неприродно спокійним тоном Ґаарб. Роган бачив, як у скельцях його окулярів зблискують ліхтарі коридору.

— Група дослідження пустелі... — пробурмотів він.

— Так.

— І що з ним сталося?

— Ґаллахер визначив це місце на підставі сейсмічних зондувань... ми потрапили в лабіринт коротких стрімких ярів, — поволі розповідав Ґаарб, мовби не йому, мовби сам для себе намагався докладно пригадати послідовність подій. — Там м’які горби органічного походження, вкриті водою, повно ґротів, печер, ми мусили залишити всюдиходи на горі. Йшли поруч, нас було одинадцятеро. Ферометри показували наявність великих кількостей заліза; отож ми його шукали. Кертелен думав, що десь заховані якісь механізми...

— Так, мені він теж щось таке казав... і що було потім?

— В одній з печер, зовсім неглибоко, під мулом — там є навіть сталактити і сталаґміти — знайшов щось на кшталт машини.

— Справді?!

— Ні, не те, що пан думає. Цілковите порохно, роз’їдене навіть не іржею, бо воно було з якогось неіржавіючого сплаву, але корозією, наполовину згоріле, просто рештки.

— Однак, може, інші...

— Але ж той механізм має щонайменше триста тисяч років.

— Звідки ви можете знати?

— Бо на його поверхні осідало вапно, в міру того, як випаровувалася вода, що капала зі сталактитів на склепінні. Ґаллахер сам робив заміри щодо швидкості випаровування, утворення осаду і його товщини. Триста тисяч років — це найскромніші дані... Зрештою, то механізм, схожий, власне кажучи, знаєте, на що? На ці руїни!

— Отож, це ніякий не автомат...

— Ні, він мусив рухатись, але не на двох ногах. І не так, як краб. Зрештою, ми не мали часу дослідити, бо відразу після цього...

— Що трапилося?

— Кожні кілька хвилин я перелічував людей. Я був під захистом, мусив їх пильнувати, розумієте... Але ж усі були в масках, ви знаєте, як воно, усі схожі між собою, а комбінезони також уже не відрізнялися кольором, бо вимазалися глиною. Якоїсь миті мені забракло однієї людини. Я зібрав усіх, і ми почали шукати. Кертелен дуже тішився з цієї своєї знахідки і нишпорив далі... Я просто подумав, що він звернув у якесь відгалуження яру... Там повно закапелків, але всі короткі, мілкі, добре освітлені... Несподівано він вийшов назустріч нам з-за повороту. Уже в такому стані. Ниґрен був з нами, подумав, що це тепловий удар...

— То що, власне, з ним сталося?

— Він непритомний. Хоча, власне кажучи, ні. Він може ходити, рухатись, однак із ним неможливо встановити контакт. Поза тим, втратив мову. Ви чули його голос?

— Так.

— Зараз він ніби трохи втомився. А раніше було ще гірше. Не впізнавав нікого з нас. Першої миті було найстрашніше. «Кертелене, де ти подівся?!» — крикнув я, а він пройшов повз мене, мов глухий, пройшов між нами і пішов угору яром, але таким кроком, таким чином, що всі заціпеніли. Його мовби підмінили. Він не реагував на крик, отож ми мусили його ловити. Що там робилось! Одним словом, нам довелося його зв’язати, інакше повернути Кертелена було неможливо.

— Що кажуть лікарі?

— Як звичайно, говорять латиною, а поза тим не знають нічого. Ниґрен із Саксом у командира. Можеш у них спитати...

Ґаарб пішов, тяжко ступаючи, по-своєму схиливши голову. Роган сів у ліфт і поїхав догори, в рубку. Вона була порожня, але, минаючи картографічну каюту, він почув крізь прочинені двері голос Сакса. Увійшов досередини.

— Схоже на цілковиту втрату пам’яті. Так виглядає, — сказав нейрофізіолог. Він стояв спиною до Рогана, розглядаючи рентгенівський знімок у руці. За столом, над розгорнутим бортовим журналом сидів астрогатор, спершись потилицею на стелаж, щільно заповнений скрученими зоряними картами. Він мовчки слухав Сакса, який повільно ховав знімок у конверт.

— Амнезія. Але виняткова. Він втратив пам’ять не лише про те, ким є, а й мову, здатність писати, читати; власне, це навіть більше, ніж амнезія: повний розпад і знищення особистості. Від неї не залишилося нічого, крім найпримітивніших реакцій. Він може ходити та їсти, але тільки тоді, коли хтось дає йому їжу до рота. Розуміє, але...

— Чи чує і бачить?

— Так. Мабуть. Але не розуміє того, що бачить. Не відрізняє людей від меблів.

— Реакції?

— У нормі. Тут проблема центру.

— Центру?

— Так. Мозку. Так ніби цілком стерлися відразу всі залишки пам’яті.

— Отже, та людина з «Кондора»...

— Так. Я певен. Це те саме.

— Я один раз бачив щось подібне... — зовсім тихо, майже пошепки сказав астрогатор. Він дивився на Рогана, але не помічав його. — Це було в космосі.

— Ага, розумію! І як це мені не спало на думку, — збуджено вигукнув нейрофізіолог. — Амнезія після магнетичного удару, так?

— Так.

— Ніколи не бачив такого випадку, а знаю про нього лише з теорії. Це трапилося дуже давно, під час переходу з великою швидкістю через сильні магнетичні поля?

— Так. Тобто — у своєрідних умовах. Не таким важливим є сама напруга поля, скільки його ґрадієнт і раптовість зміни, що відбувається. Якщо в просторі є великі Градієнти і трапляються стрибки — датчики помічають їх на відстані. Колись їх не було...

— Правда... — підтвердив лікар і повторив: — Правда... Аммергальтен робив такі досліди на мавпах та котах... Піддавав їх дії величезних магнетичних полів, і вони втрачали пам’ять...

— Так, адже це має щось спільне з електричними імпульсами мозку...

— Але в цьому випадку, — вголос міркував Сакс, — крім донесення Ґаарба ми маємо свідчення всіх його людей. Потужне магнетичне поле... Адже це мусять бути, мабуть, сотні тисяч ґауссів?

— Та ні, більше, ніж сотні тисяч. Потрібні мільйони, — тихо сказав астрогатор. Щойно тепер його погляд зупинився на Роганові.

— Пане Рогане, увійдіть і зачиніть двері.

—