Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

Підносячи виделку до рота, поглянув на нього. Він сидів із заплющеними очима, механічно і жваво пережовуючи хліб і поклавши стиснуті кулаки на стіл. Я їв і спостерігав. Офіціант розклав тарілки на рушникові. Тим часом старий усе сидів із заплющеними очима. Зненацька він хутко розплющив їх, поворухнувшись так різко, що цей рух відгукнувся в його великих руках і виделка впала на підлогу. Офіціант шепотів щось заспокійливе, нагинаючись, аби підняти її; чоловік не відповідав. Прокинувшись, він почав спритно перевертати м’ясо з одного боку на інший, прискіпливо розглядаючи його, вистромивши кінчик язика; він мацав біфштекс задньою частиною виделки, мало не нюхав його, передбачливо рухаючи щелепами. А тоді почав різати, різко й недоцільно рухаючись усім тілом. Відтак він підніс шматок до обличчя на потрібну висоту і, немов збираючись зловити його на льоту, вхопився за нього, зробивши стрімкий рух головою. Я подивився на свою тарілку. Коли знову підвів погляд на старого, він був повністю поглинутий вечерею, жуючи, висовуючи язика між зубів, втупившись очима в лампи на стелі. Я вже було знову зібрався відрізати шматок м’яса, коли побачив, що чоловік зупинився.

І з таким жестом, немов більше він не міг цього стерпіти — чого? — раптом вхопив серветку і притиснув орбіти очей волохатими руками. Насторожений, я перестав їсти. Дихання в його тілі розросталося важко, розширюючи його. Врешті-решт, чоловік прибирає серветку від очей, і навіть здалеку я бачу, що той заціпенів. Він дихає, важко розтуляючи і стуляючи повіки, обережно протирає очі й повільно прожовує їжу, що ще лишилася в роті.

Проте уже за хвильку його стан відновлюється: він знову голодний. Набирає повну виделку салату, напружившись усім тілом, і їсть, нахилившись, енергійно рухаючи щелепою, масло стікає на його губах. Старий на хвилю переривається, знову протирає очі, ледь помітно хитає головою — і чергова виделка з м’ясом з’являється в повітрі. Він звертається до офіціанта, який проходить повз столик:

— Це не те вино, що я замовляв.

Голос, який я очікував почути від нього: голос, що не визнавав заперечень, завдяки якому зрозуміло, що навряд чи можна просто робити щось для цього чоловіка. Йому можна лише підкорятись.

Офіціант увічливо відійшов із пляшкою в руці.

Та старий знову завмирає, ніби йому стисло груди й заклинило чимось. Його всесильна жорстокість зник­ла. Він чекає. Поки, здається, голод не накинувся на нього, і він знову починає пережовувати з апетитом, примруживши очі. Натомість я пережовував повільно, мене трохи нудило казна-чого, і я брав участь невідомо в чому. Раптом побачив, як він увесь затрясся, знову підніс серветку до очей і притиснув її до них так грубо, що в мене аж перехопило подих... Із рішучою впевненістю я кинув виделку на тарілку, щось несамовито стисло мені горло, мене роз’їдала лють, а недієвість розривала нутро на шматочки. Проте, старий недовго сидів, прикриваючи очі серветкою. Цього разу, коли він неспішно прибрав її від очей, зіниці були напрочуд зніженими і втомленими, і я завважив, поки він ще не встиг її витерти: завважив сльозу.

Я розгублено схилився над м’ясом. Коли, збліднувши, нарешті спромігся поглянути на нього, то побачив, що старий також схилився, поклавши лікті на стіл і стиснувши голову руками. Він таки більше не витримував. Густі брови зведені досередини. Судячи з емоційної напруженості, можна припустити, що їжа застрягла в нього десь трохи нижче від горла, і коли він нарешті зміг далі вечеряти, то зробив жахливий жест, намагаючись усе проковтнути, а тоді притис серветку до чола. Та я більше не міг цього стерпіти, м’ясо на моїй тарілці виявилося сирим, я не міг більше цього стерпіти. Але він — він їв.

Офіціант приніс пляшку у відерці з льодом. Я записував усе, втім, не зловживаючи: уже інша пляшка, офіціант у своїй формі, світло огортало кремезну голову Плутона, який тепер зацікавлено рухався, жадібно й уважно. На якусь мить офіціант зауважив погляд, яким я дивився на старого, а я побачив лише чорні крила його фрака: кружляючи над столом, він налив червоне вино в келих і завмер в очікуванні на схвальний погляд — це, либонь, був один із тих старих, які, досі перебуваючи в центрі всесвіту і в повноті влади, лишають непогані чайові. Величний старий впевнено зробив ковток, відставив келих і заходився оцінювати гіркий присмак у роті. Він затиснув однією губою іншу і клацнув язиком із відразою, наче те, що колись сприймалося як файне, тепер викликало огиду. Я чекав, офіціант чекав, ми всі схилилися в очікуванні. Зрештою, на його обличчі з’явилася гримаса схвалення. Офіціант кивнув, сяючи з виразом смиренної вдячності, і, кланяючись, вийшов, а я з полегшенням видихнув.

Тепер він перемішував м’ясо із ковтком вина у великому роті, а його вставні зуби напружено пережовували цю суміш, доки я даремно чатував. Більше нічого не відбувалося. Ресторан, здавалося, виблискував із подвійною силою під передзвін келихів і столового начиння; гуркіт зростав і зливався в солодку хвилю у важкій короні зали, жінка у великому капелюшку сміялася, притуливши очі, худа й вродлива, офіціант повільно наливав вино в келих. І раптом він зробив жест.

Важкою волохатою рукою, на долоні якої утворився фатальний візерунок із переплетених ліній, він зробив жест, що мав означати задумливість. Він доклав усіх зусиль, на які був здатний у своїй міміці, але я так і не втямив, про що йшлося. І тут, ніби більше не в змозі цього стерпіти, — він кидає виделку на тарілку. Цього разу ти зробив добрячий ковток, старий.

Чоловік звучно дихає на знак завершення процесу. Потім підносить келих із вином і випиває його із заплющеними очима, наче відроджуючись. Мої очі палають, їх наповнює широка, настирлива ясність. У мені здіймається екстаз нудоти. Усе видається великим і небезпечним. Худа і ще вродливіша жінка важко здригається у світлі вогнів.

Він закінчив. Обличчя позбавлене будь-якого виразу. Чоловік заплющує очі, розтягує щелепи. Намагаюся насолодитися цим моментом, коли він не має влади над своїм обличчям. Але даремно. Величний образ, який я бачу, — незнайомий мені, сповнений магії, жорстокості й сліпоти. Те, що я, власне, хочу побачити, — непереборна сила старості, якої цієї миті немає. Він не хоче.

На десерт: розплавлений крем. Мене дивує його декадансний вибір. Він їсть повільно, бере ложку і спостерігає за тим, як витікає в’язка рідина. Заковтує все, а потому робить гримасу і, наївшись, збільшившись, відставляє тарілку. Тоді, уже не голодний, навпаки, він вгодований