Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Зона досяжності 📚 - Українською

Читати книгу - "Зона досяжності"

263
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зона досяжності" автора Олексій Опанасович Кацай. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 33
Перейти на сторінку:
розмовляли поміж собою.

— От по дурному ж якось! — з придихом казав один. — Тепер кожного разу думатимеш, розмовляти чи ні.

— А чого він не з робочого? — спитав другий.

— Робочий, кажуть, як раз Макс ремонтував. Чогось зайшов до нього. Тепер себе звинувачує.

— Та чого тут звинувачувати?! Кажу ж, маячня якась, — знову видихнув перший. — Я й не чув про таке…

— Хлопці з лабораторії кажуть, — донеслося з-за скляної перегородки, — що в Китаї подібний випадок був. Тривалий час розбиралися.

— І розібралися? — зацікавлено спитав хтось і хотів було щось додати, але осікся, отримавши стусана ліктем у бік.

Чолов’яга з неправильно поставленим диханням очима показав на Ларису, що вже впритул наблизилася до них.

— Ну, гаразд… — раптом загули чоловіки. — Досить… Працювати треба… Що там в тебе з отим кирюхою?… Ти, Тарасовичу, просемафорь, як щось нове буде… Пішли, пішли…

— Ви куди, громадяночко? — спитав черговий зі своєї скляної скрині. Це був той самий капітан, що допомагав санітарам виносити ноші.

— Мені до старшого слідчого Шестуна, — нахилилася до віконечка Яременко.

Капітан наче подавився чимось:

— До кого, до кого? — закашлявся.

— До Шестуна Віктора Васильовича. Він мені… він мене прохав зайти до нього.

— І давно прохав? — якимсь аж занадто уважним поглядом змірив її міліціонер.

— Та години півтори тому. А що? Його на місці немає?

— Він тепер завжди на місці, — загадково кинув черговий і на мить задумався. — Другий поверх, чотирнадцятий кабінет, — кинув за декілька секунд.

Вже підходячи до сходів, Лариса краєм ока побачила, що він ухопився за слухавку і з дуже серйозним виглядом почав щось комусь роз’яснювати.

На другому поверсі не світилося декілька плафонів і міцно пахло горілою пластмасою. Тож Ларисі відразу згадався той чорний день, коли вона бігла коридором до «акваріуму» кореспондентів, а за плечем в неї сопів Шестун і все намагався, намагався відсторонити її убік своєю, на диво дужою, рукою.

Так, кабінет номер одинадцять, дванадцять, тринадцять і чотир… Лариса раптом зупинилась, через плече повертаючи голову до дверей, що їх тільки-но минула. З-за них доносився якийсь притлумлений галас. Під круглою лейбою з числом «13» висіла пошарпана табличка. «Шестун В.В., старший слідчий» — значилось на ній.

Що, наплутав щось черговий? Лариса, як і раніше не повертаючи тулуб, зробила було крок назад, але попереду рипнули двері й якась кремезна постать виникла в напівтемряві коридору.

— Ви до мене? — спитала постать.

— Та ні, — забелькотіла Лариса, — я, загалом, до Шестуна Віктора Вас…

— Значить, до мене, — обірвала її постать і розчахнула двері свого кабінету. — Заходьте.

На тих дверях значилося: «Дейко М.О., слідчий».

— Тобто, ви є Яременко Лариса Леонідівна, головний редактор телекомпанії «Рандеву»? — за декілька хвилин шурхотів якимись паперами Дейко М.О., в миру — Максим Остапович. — І проходите ви, громадянко Яременко, за справами про нещасний випадок зі смертельними наслідками у вашій установі та про випадки телефонного хуліганства.

Був моложавий Максим Остапович якимсь знервованим і наїжаченим, розгвинченим, наче в нього буквально тільки-но трапилось щось неприємне.

— Загалом, про те, що я проходжу за якимись вашими справами, мене офіційно ніхто ще не повідомляв. І ще… Ну, гаразд, трагічна загибель нашого кореспондента. Але телефонне хуліганство?! Я вірно почула? Ви не «випадок» сказали, а «випадки»?

— Все ви вірно почули, громадянко Яременко. Роботи ви нам надали — вище за дах. От і розбираємось.

— Так розбирайтесь! А де Віктор Васильович?

— Буде вам Віктор Васильович, буде. Адже саме він останнім часом по вас працював. Багато працював. Зі мною інколи радився. Тобто, я трохи в курсі. — Дейко відкинувся на спинку стільця: — А скажіть, то є правда, що у вашому середовищі інколи можна заробити грубі гроші на замовлених матеріалах?

— А це тут до чого?!

— І, дійсно, до чого це тут? А коли ви востаннє з Віктором Васильовичем розмовляли?

— Та півтори години тому! Чого ви всі про це в мене запитуєте?! Де Шестун, нарешті?

— Так, все правильно, — не звернув уваги на її обурення слідчий. — Саме півтори години тому. Не брешете. То є добре. І запропонував вам при розмові Віктор Васильович?..

— Та завітати до нього запропонував! Мовляв, якісь нові обставини в справі Грєбньова з’явилися. Натякав на щось. Та ви самі про це в нього запитайте!

Дейко знову нахилився було над своїми паперами, але трохи метушливо відклав їх убік і, склавши руки на столі, дуже уважно подивися на Ларису Леонідівну. Очі в нього були карі й з віялом ранніх зморшок по кутках повік. Як в Романа. «Мабуть, теж реготати полюбляє від душі, на все горло», — подумала Лариса. Але за хвилину навіть згадувати про регіт їй розхотілося.

— Запитати у Віктора Васильовича ми більше нічого не зможемо, — не відводячи погляду від жінки, суворо мовив Максим Остапович. — Ніколи. І нічогісінько. Лише справи його завершити зможемо. — І, бачачи, що Яременко нічого не розуміє, трохи пом’якшав: — Загинув Віктор Васильович. Півтори години тому. — І знову підвищив голос: — Просто під час розмови з вами, громадянко Яременко.

— Як?! — не ворушачи губами, тільки й спромоглася видихнути Лариса.

— Та отак, — нарешті відвів очі вбік Дейко. — Отак, — повторив. — Він по мобілці з вами розмовляв. Робочий телефон з ладу вийшов, тож Віктор попросив мене його подивитись. Я ж інженером колись працював. І раптом… — слідчий знову спрямував очі на Яременко, але тепер вони в нього були якісь ошалілі. — …раптом мобілка ота просто в руці у нього вибухнула. З такою силою, що уламки навколо аж засвистіли. А один пробив йому скроню. Смерть настала миттєво.

Лариса Леонідівна скам’яніла. Цілком і повністю. Лише завдяки підсвідомості не дозволяючи кам’янити маленькій частинці свого організму. Вона навіть на пам’ятала, як покинула кабінет слідчого: «Я заприсягнувся, що закінчу розслідування Віктора. Заприсягнувся… І тому мені здається, що надалі нам з вами часто прийдеться зустрічатися, громадянко Яременко. Саме тому, поки я остаточно не увійду в курс справ, дуже — і просто по-людські! — прошу вас з міста нікуди не зникати».

Якимсь дивним чином Лариса Леонідівна дісталася своєї «шкоди», сіла в машину, але навіть повернути ключа запалювання сил в неї вже не вистачало. Так і сиділа за кермом, втупившись в сіру перспективу вулиці Визволення Міста. «Громадянко Яременко… громадянко Яременко… — билося в скронях, — громадянко… громадянко…грома…грома… Громка…» «Все не так!..» А, щоб тебе!

Втім, навіть вилаяти нестриману Руслану було несила. Номер знову був незнайомий. Лариса повагалася, потім таки кволо піднесла мобілку і зненацька усвідомила, що намагається тримати її на певній — безпечній, як їй здалося — відстані від вуха. Гаряча

1 ... 17 18 19 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зона досяжності», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зона досяжності"