Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

На вистеленому подрібненою корою ліжку спалося м’яко, з клумб долинав запах фіалок. Сьогодні його спальня складалася з двох стін без бра і стелі без люстри над головою, входу без дверей та вікна без шиб, все з чистого дерева. Сяєва вуличного ліхтаря, що млоїлося у вікно, було більш ніж достатньо, щоб спати і не боятися.

Йому сниться жарівка на коридорі, яку забув вимкнути. Він нестерпно мучиться, не знаючи, як до неї добратися, доки врешті здогадується, що треба найперше встати. Він хоче підвестися й вимкнути, нічний легіт, запахи квітів і тиша розморюють його, його тіло само по собі, а він сам по собі. Неспроможне поворухнутися, воно лежить, мов лантух, тоді як його свідомість впивається пахощами. І кудись дедалі глибше провалюється. Як грішники в геєну вогненно-роззявлену, де булькають казани, повні смоли киплячої та гиді всілякої сплячої, провалюється він у сон...

Він у саду. В такому саду, де цвітуть квіти. Де все у суцвіттях. Він, садівник, квіти вирощує та доглядає. Не рве і заказує рвати. Бо квіти, як ми, мають тіло і душу. Він каже: «Я їх боронити мушу». Він мріє про світ, зітканий із рослин, в якому рослиновий увесь його плин. Про людей, що мешкають у будинках-келихах. Про незнаних квітів чарівні пелехи. Про квітку сонця, що розкриває проміння-пелюстки. Про п’янкого повітря барвисті згустки. Півонії та пеларгонії. Крокуси, орхідеї. Квіти-надії та квіти-ідеї.

Щось його насторожує, відволікаючи від праці садівника. Вітер не віє, листя не шелестить. Тривожно завмерла бузкова мить. Бачить, як вдирається в тишу стороння рука, тягнучись до його орхідей, квітів-надій і квітів-ідей. Він розгублений, що робити і до кого на сполох бити. Стискаючи садівничі ножиці, підступає до незримого злодія, прокинувшись за півкроку до, мабуть, єдиного у своєму житті, не враховуючи набридливих кусьок, душогубства.

Зіп’явшись на ноги, очманіло вслухається в тишу. Лягає, і тиша, тиха- тиха, заколисує його знову. Йому сниться, що живе він на сьомому поверсі багатоквартирного дев’ятиповерхового будинку. Над ним Стьопа з Наталкою. Він чує, як порипує, гойдаючись, ліжечко, а Наталчин голос наспівує колискову: «Люлі-люлі, летять зозулі, за ними лелеки далеко-далеко...».

Вранці на свій превеликий подив він виявляє, що хатка має ще один, названий другим, поверх, накритий дерев’яним дашком у формі червоної пірамідки-пагоди з ледь вигнутими краями, на покуттях дракончики, що нагадують морських коників. Стає навшпиньки, зазираючи у віконце, але віконце порожнє. На стоянці поблизу будиночка кольоровий автомобіль з кермом, бортами й колесами. Місце водія вільне, пасажирів також катма.

Насичений вологим нічним повітрям, він іде й похитується, відкриває хвіртку й виходить, щоб, обернувшись, прочитати назву, де ночував: «МІСТО СОНЦЯ». «Я ночував у Місті Сонця», — усміхається, дивуючись каламбуру, згідно з яким у місті сонця буває темрявно.

Невдовзі місто окупують діти — воно їхнє, хатка-пагода на курячих ніжках, автомобіль і слоник. І гойдалка, щоб гойдатися. «Дякую Вам, діточки, — каже розчулено. — Ви мої добрі янголи». Де інакше він спромігся би на такий доступний нічліг?

— Мамо, мамо.

— Що доню?

— Бом! Бом!

— Ж.

— Мамо, мамо.

— Що, доню?

— ЖЖ, ЖЖ.

— Так, доню, так.

— Дякую тобі, доню, — каже він й упевненіше наддає ходи.

Товариство

Було в нього й інше товариство, хоча не було другого поверху — принаймні такого, на якому б хтось жив. Конструкції, що слугували притулком, були одноповерхові,

мінімалістичні, щоправда, з вигодами. Душ відкручував Господь Бог своєю десницею, іноді в міру, іноді засильно, й тоді доводилося ховатися під накриттям.

Туалет був у стилі деревної кори, автентика, килимок перед туалетною мушлею витканий зі щирої трави небесними аріаднами, з візерунками — ромашками і куль-бабками. Він присідав, дув на кульбабку перед собою, що одночасно з естетичною насолодою сприяло звільненню від баласту, відривалися парашутики, він шепотів: «Летіть! Летіть!», вітер підхоплював їх, і вони летіли, елегантні балеринки і балерини.

Туалет був кущами, в яких цвірінькали горобці та виспівували шпаки. З ароматом троянди й жасмину, що перебивав сморід. Вдосвіта його вітав соловей, він казав солов’ю «Дай Боже, небоже!», перевертався на інший бік і спав — життя від нього нікуди не втече, квіти цвістимуть і листочки розгортатимуться, вони в нього мудрі та само -стійні.

Лекція

Майже всі культурні заходи слід було завдячувати неприбутковому доброчинному об’єднанню Ен. Джі.Оу «БоМже, помагай!» Культурна програма сувоїлася доволі широко, їх везли автобусом на сто сорок шість волоцюго-місць (дев’яносто звичайних, згідно із держстандартом) з гармошкою посередині, яка впродовж їзди марно силкувалася нашукати щось на зразок мелодії. Коли ніс автобуса був уже за перехрестям, хвіст щойно на нього виїздив, боязко озираючись, аби з бічної вулиці не вискочив, бува, який-небудь ошалілий фертик.

Вони витріщувалися з вікон на місто. На будинки з ранньомодерною майолікою та еклектичною ліпниною, перші поверхи будівель із барами, бутиками і трафіками, офіси й реклами, мости й роздоріжжя, парки та бульвари, річку й вигадливі парапети мостів над нею, зазираючи, бачили небо та білу хмарку, що зачепилася за шпичак хмародряпа.

Директор об’єднання, який любив їх і супроводжував, задоволено дивився на припалі до вікон мармизи. Він бачив, як вони непоквапом розпромінюються, його сіромашки, яким присвятив своє харитативне життя. Автобус сигналив клаксоном з трьох сурм різної довжини, прилаштованих збоку за вікном над капотом, на мить у салоні наставало пожвавлення, потім усі знову припадали до вікон.

Автобус під’їздив. Директор постукав вказівним пальцем у мікрофон, мовби струшував попіл із цигарки, гучномовці поширили стук салоном, пасажири відірвались од вікон і з уважною запитальністю спрямували свої погляди вперед, де, обернений до них обличчям і тримаючи мікрофон у руці, стояв директор, їхній ґід і янгол, який опікується.

«Шановне товариство, — директор щоразу так звертався до них, — сподобилося!» Йому зааплодували, і він вів далі: «Ми прибули. Зізнайтеся щиро — чи були ви такими впевненими? Чи не тривожили сумніви — доїдемо / не доїдемо? Доїхали!» Директорові знову заплескали. «Перед вами виступить лектор», — додав директор, коли аплодисменти вляглися. «Ректор?!» — вигукнув Хтось насторожено.

Із Хтосем він познайомився в цьому ж автобусі, одного з попередніх разів, коли отак їхали і доля посадила їх поруч. Хтось досяг у цьому житті багато — вступив до академії, звідки його відрахували наказом ректора. Наказ, потертий і засмальцьований папірець, Хтось носив іще