Книги Українською Мовою » Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

313
0
08.07.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червоні на чорному сліди" автора Ірина Цилик. Жанр книги: ---. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 40
Перейти на сторінку:
по неї до фітнес-центру, де вона віднедавна завзято зганяє зайві кілограми шейпінгом, я випадково проникла на територію її секретів. Вони існують — її секрети, подумала я. Світ не перевернувся, він просто вкотре змінив мені оптику для сприйняття навколишньої дійсності. Так чи інакше, все одно тепер під час сімейних недільних сніданків, які, попри будь-які катаклізми, за багаторічною традицією відбуваються спільно, ніяково буває спостерігати за материними руками, за цим буденним вичавлюванням апельсинів, намазуванням хліба, доливанням кави зі старого порцелянового кавника, й одночасно уявляти ці руки, цей сонний ненафарбо- ваний рот біля чужого тіла вдвоє молодшого від батька чоловіка.

Макс — той, узагалі, в питаннях подвійного дна почувається як риба у воді, з року в рік витончено вици- ганюючи для свого продакшену проекти у всевладних вершителів рекламістських доль, знаджуючи їх своєю чарівною запобігливістю, примудряючись урвати жирніші бюджети і при цьому ж заплатити потім якомога менше своїм робітникам-фрілансерам.

Здається, дід був єдиним із моїх знайомих, який ніколи не грав у такі ігри, але він жив у зовсім іншій, без перебільшення, паралельній реальності…

Уже геть споночіло. Я стелю Максові на ліжку, а сама затишно мощуся біля груби на ослінчику, кутаюся у важку ковдру, відчуваючи навіть крізь джинси її цупку вовну. Слухай, не дивись на мене так, я не психую, не відкриваю новий театральний сезон, не готую ніяких хитрозашиф- рованих обрйз; просто ляж уже нарешті, заліпи собі вуха репом, дай мені послухати цей дощ, не бери дурного в голову, перетерпи таку ніч у старій, сирій незбагненній для тебе розвалюшці, й уже завтра все буде по-іншому; мені просто доведеться поводити себе адекватно. Молодець, ти завалюєшся, вмикаєш плеєр, відвертаєшся до стіни. Вибач, я ж не знала, що ти будеш тут таким зайвим.

Підкладаю дрова знову і знову. Жарини ворушаться, переливаються всіма відтінками червоного і, майже згас- ши, раптом знову розгоряються, починають жваво лизати духмяні смолисті цурки. Вже завтра все буде по-іншому. Ми прокинемося в Миколиній хаті, будемо сонними, розбитими; ранкове світло сухо заливатиме кімнату, оголятиме всі буденні, зовсім не поетичні деталі, і я спокійно попрощаюся з цим чужим уже будинком і поїду додому — жити й далі своїм життям. Усе буде нормально. Я буду, як завжди, їсти, спати, купувати, писати, говорити, дихати… Що я їстиму? Звичні мюслі з молоком на сніданок і яку- небудь складну їжу на вечерю, напевно знаючи з телевізійних програм і маминих напучень, що пастеризоване молоко містить антибіотики, базарні фрукти — нітрати, сира риба — глисти, а вуглеводи з білками не поєднуються. Спати? Спати я буду з Максом, приблизно три-чотири рази на тиждень, напевно не знаючи досі, що з цього буде далі. Ще я питиму фільтровану воду й нефільтро- ване пиво; свідомо дихатиму три години на тиждень під час занять йогою і куритиму весь інший час; оточуватиму себе ікеївськими речами на один-два сезони і бачитиму їх довкола себе десятиліттями; забігатиму раз на місяць на якусь виставку — подивитися на чергового щура на таці, та раз на тиждень виходитиму в ніч — побачити всіх дуже потрібних мені людей. І я регулярно дзвонитиму мамі й обговорюватиму з нею ліки-одяг-машини-інше та ніколи не говоритиму про любов-гідність-совість-тощо. І що там уже бути дріб’язковою — час від часу приходи- тиму на великі сімейні святкування, і відповідатиму на доброзичливі питання родичів, і слухняно гортатиму фо- тоальбомчик скількись-юрідної сестри, і вже напевно вихвалятиму її купальник та не помічатиму драглистого тіла на тлі морського узбережжя Анталії в кращому випадку чи басейну того самого курорту — в гіршому. І я зніматиму з ланцюжка кулон і вішатиму на нього хрестик, перш ніж піти раз на півроку до церкви. І — так, авжеж — носитиму під джинсами старі колготки, коли знатиму напевно, що їх ніхто не завважить.

Урешті-решт, я ще писатиму. І чекатиму дзвінків. І відповідатиму слухавці: «Конечно, я понимаю». Адже кілька років тому мені пощастило зав’язати контакт з одним із провідних російських телеканалів, після чого я вже продала йому низку сценаріїв. Щоразу при цьому мені так само, як і тепер, доводилося вносити в них безкінечні правки, свідомо винищуючи всі специфічні деталі, спрощуючи діалоги, приставляючи спотвореним таким чином виродкам ручки й ніжки від чужорідних типових гарнітурів. Тим не менше, це працювало і працює досі: конвеєр мірно рухається, сотні кіностудій збирають пазли нехитрих картин, мільйони глядачів тиснуть на кнопки своїх пультів, рейтинги телеканалів зростають, я отримую і проїдаю гонорари, плачу за квартиру, латаю нерви морями, і коловорот пріоритетів тимчасово втрачає свою очевидність.

Здається, дощ ніколи не закінчиться: шумить, і шумить, і шумить… Тихенько причиняю заслінку, підіймаюсь, розминаю затерплі ноги, лізу до сплячого Макса під ковдру. Довго не можу заснути і в повній темряві все-таки слухаю — нікуди від нього не дінешся! — цей бляшаний звук води. Уже завтра все буде по-іншому. Вже завтра все буде по-іншому.

Мені здається, насправді, там, за вікнами, хтось плаче. Але хто?

5

Дощ скінчився. Раненько я вже встигла сходити на цвинтар і тепер повертаюся до будинку. Могила діда — спокійна, стримана. Сподіваюся, тьотя Рая посадить на ній барвінок чи що там… Я йду, чвакаю старими дідовими гумаками і намагаюся не розплескати глухий тягучий біль у потилиці. Здається, продала би зараз душу за чашку кави, але до неї — хоч-якої, розчинної, з пластикового стаканчика, з мильниці — так чи інакше, мінімум півгодини їзди.

Макс, умитий, бадьорий, стоїть на ґанку й курить. Він уже зібрав наші речі і навіть вимив учорашні тарілки, про що й повідомляє доволі кокетливо, на моє щастя. Я усміхаюся йому, прямую до хати, збираю постіль, швидко оглядаю кімнату в пошуках забутих речей і, не виявивши таких, зачиняю вхідні двері.

- їдем? — питає Макс. — Ща, я тільки…

Він зникає в дерев’яному будиночку за повіткою, а я знічев’я походжаю двором. Сірий убогий ранок; скільки їх ще попереду — таких? Бездумно кружляю городом поміж невикопаної картоплі, топчу патички чорного, мертвого бадилля, потім мені це набридає і я підходжу до яблуні. В пожухлій вогкій траві де-не-де прозирають замурзані яблука, що нестривожено долежали у своєму сховку до зими. Присідаю, викочую собі якесь, починаю його обтрушувати і знаходжу на репаному червонястому бочку слово «Мирося». Кілька секунд я лише тупо роздивляюсь бліді, але доволі читабельні літери — вони не намальовані, ні, вони явно вкарбовані в яблучну шкіру від самого народження, і це мене бентежить. Машинально намацую інші плоди: деякі

1 ... 17 18 19 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"