Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дещо здалеку спостерігаю за маленькою яскравою фігуркою на тлі чавунного стилобату: видряпався ближче до пам’ятника, зосередився — ага, «впізнаю брата Колю» — явно загадує своє бажання. Нічого не чутно, але й так усе ясно. «Хочу, щоб в Україні не було війни, і гоночну машинку». Андрій загадує його тепер завжди — під Новий рік, на кожній горі з пристойною біографією, навіть в океанаріумі, кидаючи монетку до фонтану…
Гаразд, ходімо вже туди, де свічечки. Лишаємо мовчазного Володимира з його важкими думами наодинці, спускаємося з гірки, прямуємо до кінцевої точки нашого дуже туристичного на позір маршруту.
…Якось Андрій сказав мені, що більше ніколи туди не піде. «Там убивають людів», — більш ніж вагомий аргумент. А я нещодавно вперше наважилася. Тоді мені довелося майже пошкодувати про це: некомфортний монтаж атракціонів на теперішньому Майдані вдарив під дих — жлобські магнітики, золоті батони, дядько з рупором, що запрошував зівак на захопливу екскурсію до Межигір’я, «валя-стань-сюди-щоби-весь-тризуб-вліз-у-кадр», люди, люди, буденні обличчя… Маріїнка натомість була порожньою, залитою сонцем, вітряною. Але й там я брела як у тумані. Десь збоку засміялися молоденькі міліціонери — вони пили каву, почали примітивно загравати зі мною, але я бачила чорні плями їхньої форми в контровому світі, й серце знову впало кудись униз. Досі не залатана місцями бруківка, вирвані з м’ясом фрагменти в огорожках, хаотичні острівки вицвілих вінків щось мені нагадували. Я пройшла повз Будинок офіцерів, де щойно відгуляли новорічних Машу і Мєдвєдя; майже рік тому тут лежали трупи звичайних або найкращих людей. Я довго уникала цього маршруту.
Сутеніє, ще й дощик почав накрапати. Вже давно варто було би ховатися в тепло, до чаю з печивом, у безпечні домашні розмови й клопоти. Але ми все ж таки доходимо сюди, зупиняємося. Дощ розігнав значну частину крикунів із мегафонами і туристів з нескромними фотоапаратами, це дуже добре. Ми стоїмо, а легкі крапельки падають, падають — на темний асфальт, на бордові троянди в зім’ятому целофані, на свічки й фотографії, яким я досі не можу дивитися просто у вічі…
— Мам, ну запалюй уже!
Навіть і не знаю, чи вийде щось із цієї затії. Мокрими пальцями воюю зі щойно купленими лампадкою й сірниками, але несподівано щось таки виходить — наша свічка потихеньку розгоряється, не гасне. Тут, на площі, - безліч подібних лампадок, і чомусь майже всі вони червоного кольору. Мій ніс — шморгає, голова — думає. Сотні, а може, й тисячі тремких вогників крізь тьмяне скло б’ються поруч із нами запитаннями без відповідей. «Червоне — то любов», — нав’язливо і по-дурному крутиться мені в голові дещо несподівана підказка. А що, як варіант. Вічна рима кров-любов — а насправді все й завжди залежить від контексту.
— Який гарний сьогодні день, — раптом каже Андрій. Справді, гарний. А я могла не помітити цього…
— Усе, Ходімо додому! І купимо цукерок, ну ж, купимо, хоча б оди-ин льодя-яник, — збуджене щеня знову стрибає, хапає мене за холодні руки, мотляє пухнастими вухами, вибухає життям у кожній його миті.
Ну, добре, купимо льодя-яника. А ще — нову гоночну машинку, авжеж, мрії мають збуватися, — додаю сама собі подумки. В Києві вже майже темно. Ми ховаємо обличчя під капюшонами і швидко-швидко біжимо до метро.
Примечания
1
Гайтавер (дослівно з англ. high tower — висока башта) — прізвисько височезного доброзичливого чорношкірого копа, одного з персонажів багатосерійного американського фільму «Поліцейська академія», колись дуже популярного у наших глядачів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик», після закриття браузера.