Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Багато, дуже багато питань.
Як просто було колись. Ось наші, а ось німці. Ось герої, а ось вороги. Вчера под мостом поймалі Гітлєра с хвостом. Ура-ура. Все легко і ясно (і ще нічого мені не відомо про підірвані «нашими» в Києві мости, нафаршировані вибухівкою центральні вулиці та інші стратегічні об’єкти, частину з яких було вчасно розміновано німцями, але не Хрещатик, ні, не десятки древніх вулиць, які зжерла та страшна вереснева пожежа… Що й говорити про все інше).
Як непросто стало тепер. Чорно-білі історії з минулого життя раптом знову набрякли кольором, дієсловами теперішнього часу, новими суперечливими подіями, чорними від пережитого або нахабними біженцями, маленькими сиротами з сухими очима, болем, голими цифрами, щоденними втратами, розбомбленими сучасними будинками, моїми навіки згаслими ровесниками із пострав- матичним синдромом. Звідкись я знаю тепер, що таке кевлар, чим відрізняються хороші берці від тих, котрими екіпірують солдат у нашій армії, на яку дальність лупа- шить арта, скільки коштує снаряд «Граду» чи «Смерчу», як виглядає карта бомбосховищ Києва або що означає це дивне куце слово — кукса… Але ні, я не знаю, що відповідати на прості питання хлопчикові й «дівчинці», яка щодня ходить тепер, у свої майже вісімдесят років, плести маскувальні сітки для фронту XXI століття. Я дивлюся це кіно, намагаюся бодай щось зрозуміти в його потаємних знаках, — але з деяких пір перед очима в мене чорно: хтось із силою тримає моє лице і не дає мені вивільнитися.
Ну, годі, ходімо додому. Ні, ні, не додому! Розумію, згодна, аби лише ти не прокис дорогою. Втім, він несподівано добре тримається — ми знову майже на рівних довго петляємо звивистими вуличками, граємо у слова, говоримо про все на світі і ні про що конкретно. Андрій змушує мене ходити, багато ходити (менше думати). Куди завгодно, лиш би йти — в гості, до басейну, на ринок, до Замку Річарда… Останній пункт — частина щонедільної забавки — Андрієвої посвяти у «справжні кияни». Нарешті моя генетична ніжність до цього міста знайшла чергового вдячного реципієнта. Варто лише трохи здобрити наші маршрути деякими таємничими деталями — і збуджене веселе щеня вже готове бігти куди завгодно, не зупиняючись нізащо, ніколи, аж так, що після попередньої прогулянки вже вночі нас раптом розбудив голос: «Умикайте світло, відкривайте шафу, діставайте речі. Ми йдемо до Замку Річарда шукати привидів! Я думаю, вони там точно є. А якщо нема, то як ті будівельники зробили, щоб у трубах вив вітер? Ну, збирайтеся! Ми ж на тій горі бачили підвал. Там точно є підземний хід до замку! А повалене дерево, його не мі-і-іг так просто повалити вітер!» Ну ясно, що не міг. Та це ж смішно, їй-бо. Ви ще скажіть, його норвезький вікінг повалив.
Швидше, швидше біжимо таємними стежками, лисими горами, глибокими ярами, вслід за відьмами, привидами, химерами, уагагага!.. І навіть узимку це місто надихає. Приємно відчувати під підошвами гострі виступи бруківки, зупинятися поглядом на знайомих, як власні п’ять пальців, або нещодавно відреставрованих будівлях, проминати не знищені з голодних інститутських часів точки з чебуреками й пиріжками, нові кав’ярні й хостели, старі безмовні церкви…
Не знаю напевно, коли, з чого почалася ця наша з містом пристрасна любов. Моє дитинство минуло на Святошині, у мікрорайоні з простуватими рисами обличчя: однакові сірі хрущовки, безладні двори, давно не фарбовані гойдалки, стадіони, приватний сектор, високі паркани з виламаними дошками, нікому з батьків не відомі стежки між гаражами, вздовж річки-смердючки в обскубаному гайку аж до найбільш захопливих покинутих чи недобудованих об’єктів, де поміж сірих бетонних порожнин так лунко звучали наші з друзями голоси. Все поступово тут розбудовувалося, спрощувалося ще очевидніше до рядів однакових багатоповерхівок, — але вкупі з не до кінця знищеними рештками елегантних старомодних дач початку XX століття, і цими соснами, і цими білками, і цими несподівано великими галявинами кульбабок чи заростями дикого винограду по наших дворах цей район лишив у мені більше теплих спогадів, аніж навпаки.
Утім, коли Ліна отримала квартиру ближче до центру (повернулася в місця свого дитинства), я здивовано відкрила для себе існування зовсім іншого Києва. То був Київ нерівних рельєфів, недбало розказаних легенд, вишуканих гонорових будинків з арками й скульптурними прикрасами, зашифрованих у них таємничих знаків і профілів, тінистих парків із фігурними лавками й фонтанами, дитячих сеансів у кінотеатрі ім. Чапаева й неодмінного шоколадного десерту в «Львівській брамі» на площі або збитих вершків із пластмасової креманки в улюбленому кафе «Ласунка», вже на Артема…
Слухай, а хочеш піци? Це риторичне, ага.
У маленькому ресторанчику тепло, тут затишно пахне тістом, кавою, щойно вимитими з милом руками. Люди з красивими зачісками, свіжими обличчями гортають меню, ведуть неспішні бесіди. Офіціанти сновигають між столами, розносять паруючі страви і напої, невимушено збирають чайові. Ви готові зробити замовлення, а можна без каперсів, а я йому й кажу, а він мені й каже, — розливається поміж столиків віддалена поліфонія. І значно ближче — хочу соку, ні, не хочу того соку, а хочу іншого, я прикусив язика, баклажани, фу, де моя машинка…
Зненацька чужорідне і наскрізь знайоме однотонне бубоніння перебиває довколишню гармонію: один із офіціантів не витримав, зробив голоснішим звук на плазмі, а там — черговий обстріл… бу-бу-бу… жертви… бу-бу- бу… одинадцять загиблих, серед них двоє дітей… бу-бу-бу. Відвідувачі ресторанчику на мить завмирають, прилипають поглядами до телевізора, де миготять розцвічені червоними плямами на чорно-білому снігу кадри. Нарешті офіціант отямлюється, перемикає плазми на музичний канал, і всі перемикаються — повертаються до їжі, розмов, меню, рахунків. Андрій також відновлює свій монолог: я не буду цей перець, куди його виплюнути, дивись, яка пожежна машина проїхала, ой, болить нога, як я мрію, щоб в Україні закінчилася війна, хай вони не роблять наших українців мертвими, дай серветку, хочу пісяти…
…Усе в нього поруч, усе перемішано, щільно допасовано одне до одного. Ну, а що такого. Все просто і ясно — ось дитсадок, ось планшет і улюблені книжечки, ось Поліна, найгарніша з усіх п’ятирічних жінок, ось пакунки з речами для дітей загиблих військових, ось князь Олег та його кінь Жорка, ось танки і розстріляний автобус по телевізору, ось липка цукерка в кишені, а ось — війна. Хоча й у мене все приблизно так само.
— А тепер підемо туди, де свічечки?
Несподіваний поворот. Ну… ходім, якщо ти цього хочеш.
Із деяким полегшенням тікаю з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик», після закриття браузера.