Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

Навіщо вони закопують речі? Тут мав би бути закадро- вий авторський коментар: доросла Ліна знає — так-сяк переживши цю першу зиму з німцями, її мама спромоглася тоді втекти з донькою до родичів на Житомирщину; вона знає, розуміє — вони йшли пішки до кінцевого пункту, розташованого більш ніж за сто кілометрів від Києва. Але замість відеоряду пустота — маленька Ліна не зафіксувала в пам’яті такої нецікавої подорожі. (І я чудово її розумію, зрештою).

Між тим, у селі нашій героїні вже значно цікавіше, ніж у Києві. Тут двоюрідна бабуся Ганя, що іноді пече духмяні пиріжки з квасолькою. Тут весела безіменна (за давниною літ) сусідська дівчинка, що підбиває Ліну підглядати в дірку дерев’яного туалету за тим, як пісяють мужики. Щоправда, тут іще, на жаль, регулярно бувають німці (влада в селі безперестану змінюється на користь то одних, то інших) — бомблять снарядами, стріляють «катюшами». Тоді ігри завершуються: треба спускатися до погреба і там принишкнути; це Ліні не дуже подобається.

Ось цікавий епізод — вони сидять у льоху великою компанією, разом fe Ліниною безіменною подружкою, її братами та їхньою матір’ю. Холодно, темно, десь там падають бомби, але вони звикли, вже зовсім не страшно, хіба що нудно, так нудно сидіти в цьому вогкому погребі. Аж раптом до їхнього потемку вривається нервовий голос:

«Маріє, там твоя хата горить!» Усі дорослі одразу біжать нагору, вони вже не думають про бомби, вони думають про те, що Марії з трьома дітьми і без майна не доведеться заскучати. Дітлахи висовують цікаві писочки, спостерігають за тим, як їхні матері викидають із вогненної хати всі можливі речі на землю. Ліна уважно дивиться, на все життя вбирає в себе цей «кадр», у якому Марія з ошалілим виглядом несподівано виносить з вогню не якийсь потрібний посуд чи одяг, а вазонок із квіткою, такою червоненькою, її в народі називають «вогником»… (Навряд чи бідній жінці було потім куди його поставити: хата згоріла дотла, і сім’я переїхала жити до сараю, в гості до свого пацяти, яке, на щастя, вціліло).

А що у Ліни? Знову будні, знову бомби, знову цей остогидлий льох… Ось лише вона не така дурна, аби безкінечно в ньому киснути! У неї є секрет, вона знає, де ще можна сховатися від бомб. Там, надворі, все звично гримить та ухає, а тут, близенько, бігає мама, шукає її, кричить, плаче. Хитра Ліна мовчить, як мишка, береже свою таємницю. Та її криївка виявляється не надто надійною: зненацька довга, аж до підлоги, скатертина злітає вгору, проривається спалахом світла й оскаженілою від страху та злості мамою, яка вишкрібає з-під столу Ліну, чіпко вхопивши її обома руками за червоне плюшеве пальтечко…

— Мені здається, я знаю недостатньо поганих слів. Хочу знати більше…

— Так, це серйозна проблема, — прочунююсь я від своїх думок, допиваю вже охололе какао.

Насправді це не серйозна проблема: вдома співчутливий тато навчить Андрія нових поганих слів, щоб він не почувався невігласом (і наш син лаятиметься, як дідусь Довлатова, — страшним бетонним словом АБАНАМАТ. От же ж, хоч би до садочка його не доніс…) А поки збуджене щеня в шапці з пухнастими вухами стрибає довкола мене, виляє хвостом, лиже у щоки, готове бігти куди завгодно, на край світу, на червоне світло. Стій, чекай, не так швидко! Ні, швидше, швидше, — всім своїм виглядом відповідає він і тікає від мене.

Тримаюся поглядом за яскраву фігурку, що балансує на мокрому льоду, носиться, ганяє голубів, намотує кола повз солом’яні скульптури різдвяної композиції на клумбі. Цю куртку ніколи не згубиш у натовпі (з тим і купувалася), але раптом я завмираю — щось наздоганяє, зупиняє мене. Ой. Стою, мовчу десь посередині між хлопчиком у червоній куртці й дівчинкою в червоному пальто… Між іншим, Ліні було три з половиною роки в червні тисяча дев’ятсот сорок першого. Андрієві — три з половиною роки було в листопаді дві тисячі тринадцятого. Що маю робити тепер із цими «точними римами»?

По завершенні окупації Києва Ліна з мамою повернулися додому, на Госпіталку. Мама знову ходила «собачою стежкою» на роботу до редакції. Ліна мала купу вільного часу — тинялася з друзями по руїнах, шукала там кольорові скельця й обривки лахміття, з яких можна було потім пошити сукенку ляльці, ходила їсти до їдальні в бараку — бідний прозорий суп, який давали винятково дітям і винятково по карточках… І були — вже потім — перший клас Ліни з принизливими, зшитими з блакитного паперу та розлініяними власноруч зошитами, і її улюблений виміняний на товкучці за лампочки та сірники портфелик, на якому так весело було взимку з’їжджати вниз по Карла Лібкнехта, і походи з мамою на розбори зруйнованих будинків, і той особливий дім на Прорізній, куди Ліна зайшла, підвела голову й побачила — у вузькому колодязі п’яти розвалених поверхів, серед вивалених нутрощів кімнат, обривків шпалер, навислих балок, — це сліпучо синє небо…

А я все зупиняюся, чомусь прокручую плівку назад, до низки крупних планів — ось Ліну з мамою люб’язно запросили на показову страту плінних німців. Поблизу Бе- сарабської площі стоять шибениці (стоять ще з тих часів, коли німці регулярно вішали на них та довколишніх ліхтарях нещасних киян). Не ходити тепер на такі своєрідні акти розплати неможливо — спершу по дворах розвішують оголошення, потім міліціонери ретельно перевіряють ці двори на наявність прогульників. Вони з мамою слухняно стоять у натовпі, люди збуджено шепочуться, починається найцікавіше. Але як шкода — Ліна вже не бачить нічого! Мама з силою тримає її голову в подолі власної сукні й не-дає ніякої змоги випростатися!

Усе, перед очима чорно — затемнення. Титри ще не почалися, і глядач залишається віч-на-віч із самим собою, щоб про все подумати. Я стою разом із Ліною й думаю — вже незабаром тут, на цьому самому місці, де спочатку німці вішали киян, а потім кияни вішали німців, поставлять пам’ятник Леніну. А ще за якийсь час — за законами кругообігу ідолів у природі — його знову не буде в моєму Києві… Що потім? Подейкують про встановлення монументу Богородиці на цьому