Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"

• • •

А потім прийшов день, коли вони з Мушарі на виду в усіх пройшли пішки від Кембриджа до Бостона мостом Массачусетс авеню бридж. День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній була форма її футбольної команди.

• • •

Боже милостивий! Що за жахливе видовище вона становила!

Вона так згорбилася, що обличчя її було на одному рівні з обличчям Муша-рі, — а Мушарі був не вищий за Наполеона Бонапарта. Вона курила одну сиґа-рету за одною. Вона так кашляла, що здавалося — зараз у неї відірветься голова.

Мушарі був убраний у білий костюм. Він тримав вишукану тростину. З петлиці його лацкана визирала червона троянда.

До нього і його клієнтки скоро приєднався дружньо налаштований натовп, а також фотокореспонденти газет і телевізійні групи.

Ми з матір’ю бачили це по телевізору — охоплені жахом, маю сказати, бо цей парад рухався у напрямку мого будинку на Бікон-Гілл.

• • •

— О Вілбуре, Вілбуре, Вілбуре... — повторювала мати, дивлячись на екран. — Невже це справді твоя сестра?

Я невесело пожартував, без тіні усмішки:

— Це або твоя єдина донька, мамо, або мурахоїд, відомий під назвою трубкозуб.

Розділ 23

Мати не була готова до конфронтації з Елізою. Вона відступила до своїх покоїв нагорі. Я не хотів, щоб і прислуга бачила оту ґротескову виставу, яку задумала Еліза, — тож я вислав їх усіх до їхньої половини.

Коли пролунав дзвінок у двері, я сам пішов відчиняти.

Я усміхнувся до трубкозуба, камер і натовпу: «Елізо! Люба сестро! Який приємний сюрприз. Заходь, заходь!» — вигукнув я.

Задля формальності я зробив нерішучий жест, ніби хотів її торкнутися.

Вона відсахнулася.

— Тільки торкнися мене, лорде Фаунтлерой, і я тебе покусаю, і ти помреш від сказу, — заявила вона.

• • •

Поліція утримувала натовп, щоб він не ввірвався до будинку вслід за Елізою й Мушарі, а я опустив штори, щоб ніхто не міг нас бачити.

Переконавшись, що ми усамітнені, я похмуро спитав у неї:

— Що тебе сюди привело?

— Жага за твоїм ідеальним тілом, Вілбуре, — відповіла вона, закашлялася і розсміялася. — Люба матуся тут? А любий татусь? — Тут вона виправилася: — О ні — адже любий татусь помер! Чи то була люба матуся? Важко второпати.

— Мати в Черепаховій затоці, Елізо, — збрехав я.

У глибині душі я корчився від смутку, ненависті й провини. Я припустив, що її грудна клітка зменшилася до обсягу коробки кухонних сірників. У кімнаті запахло, як у винокурні. Отже, Еліза мала ще й проблеми з алкоголем. Шкіра в неї була жахлива. Колір обличчя нагадував старий кофр нашої прабабусі.

— Черепахова затока, Черепахова затока, — замислилася вона. — А тобі ніколи не спадало на думку, любий братику, що любий татусь взагалі не був нашим батьком?

— Ти про що? — запитав я.

— Можливо, мати потай вислизнула з ліжка й з будинку однієї місячної ночі, — відповіла вона, — і злигалася з гігантською морською черепахою у Черепаховій затоці.

Гей-го.

• • •

— Елізо, — сказав я, — якщо ми почнемо обговорювати сімейні справи, може, містеру Мушарі краще залишити нас удвох.

— Чого б це? — здивувалася вона. — Нормі — єдина сім’я, яку я маю.

— Та годі, годі... — сказав я.

— Ота розчепурена стара пердлива дупа з карими очима, твоя матуся, для мене ніяка не родичка.

— Та годі, годі. — сказав я.

— Адже й ти не вважаєш себе моїм родичем, так? — спитала вона.

— Що тобі сказати? — відповів я.

— Ми саме для цього й прийшли сюди — послухати оті чарівні речі, які ти нам розкажеш, — пояснила вона. — Ти ж завжди з нас двох був велемудрий. А я — просто якась пухлина, яку в тебе треба було видалити.

• • •

— Я ніколи такого не казав, — заперечив я.

— Зате казали інші, а ти їм вірив. Це ще гірше. Ти фашист, Вілбуре. Ось ти хто.

— Дурниці, — сказав я.

— Фашисти — це нікчемні особи, які вірять, коли хтось їм каже, що вони визначні, — пояснила Еліза.

— Та годі вже, годі...

— А тоді вони хочуть, щоб усі решта померли, — сказала вона.

• • •

— Так ми нічого не досягнемо, — промовив я.

— Я звикла нічого не досягати, — відрекла вона. — Як ти, можливо, помітив у газетах або на телебаченні.

— Елізо, тобі стане легше, якщо ти знатимеш, що наша мати каратиметься до кінця життя через те, що ми тобі заподіяли?

— І як це може допомогти? — здивувалася вона. — В житті не чула більш ідіотського запитання.

• • •

Вона охопила Нормана Мушарі-молодшого за плечі своєю велетенською рукою.

— Ось хто знає, як допомагати людям, — сказала вона.

Я кивнув.

— Ми йому вдячні. Справді, вдячні.

— Він для мене батько, мати, брат і Господь Бог в одному флаконі, — оголосила вона. — Він подарував мені життя! Він сказав мені: «Гроші не принесуть тобі полегшення, кохана, але ми все ж таки відсудимо оте лайно у твоїх родичів».

— Угу, — промимрив я.

— І, мушу визнати, це допомагає збіса більше, ніж твої визнання провини. То просто похвальба щодо твоєї власної чудової чутливості.

Вона неприємно розсміялася.

— Проте я бачу, де ви з матусею могли б схотіти повихвалятися своєю провиною. Зрештою, це єдине, що ви, двоє мавп, колись заробили.

Гей-го.

Розділ 24

Я припустив, що Еліза вже використала весь свій арсенал для штурму моєї самоповаги. Я бозна-як витримав.

Без гордині, з академічним, сказати б, і цинічним інтересом я зауважив, що маю чавунний характер, який здатен відбивати атаки, навіть якщо я і не будую інших оборонних споруд.

Але як я помилявся, гадаючи, що Еліза вичерпала свою лють!

Її перші атаки мали на меті лише виявити наявність чавуну в моєму характері. Вона просто вислала невеличкі патрулі вирубати дерева й кущі перед моїм характером, обідрати з нього всі стебла, так би мовити.

І от тепер, хоча я того не усвідомлював, оболонка мого характеру, оголена й крихка, як залізна пічка «Франклін»,