Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Полліанна невпевнено похитала головою.

— Здається, я знаю не всіх, кого ви назвали, — зізналась вона. — Вони всі, либонь… з книжок?

Хлопчик ствердно кивнув.

— Деякі — з цих книжок, що у мене з собою, — сказав він. — Я люблю їх перечитувати. І щоразу знаходжу в них що-небудь нове. Зрештою, інших книжок у мене немає. Це батькові…

— Негайно припини, малий шахраю! — сміючись звернувся він до білки з пухнастим хвостиком, що, стрибнувши до хлопчика на коліна, обнюхувала кишені його штанів.

— Нічого не вдієш! Треба одразу їх погодувати, бо інакше вони нас самих зжеруть! До речі, це сер Ланселот, — він завжди прибігає першим.

Хлопчик дістав невеличку картонну коробку і обережно розгорнув її, усвідомлюючи, що численні оченята стежать за кожним його порухом. Навколо чути було тріпотіння крил, туркотання голубів, щебетання горобців. «Сер Ланселот» завмер у бойовій готовності на бильці крісла. Його менш хоробрий приятель присів на задні лапки у кількох кроках від крісла. Третя білка нетерпляче верещала, крутячись на нижній гілці найближчого дерева.

Хлопчик видобув з коробки кілька горішків, булочку і пончик, на який він подивився замріяно, а тоді нерішуче запитав Полліанну:

— А ти їм що-небудь принесла?

— Принесла чимало всього, — потрусила Полліанна чималим паперовим пакетом.

— Тоді, мабуть, його я сьогодні сам з’їм, — сказав хлопчик і, полегшено зітхнувши, поклав пончик назад у коробку.

Полліанна якось не зважила на ці його слова. Вона витягла повну жменю ласощів зі свого пакетика, і почався веселий бенкет.

То була чудова година. Чи не найдивовижніша година у житті Полліанни, оскільки вона вперше зустріла того, хто здатен був теревенити швидше і триваліше, ніж вона сама. Цей незвичайний хлопчина володів невичерпним запасом дивовижних історій про мужніх лицарів і прекрасних дам, про лицарські турніри і битви. До того ж, він розповідав так яскраво і жваво, що Полліанні видавалось, що вона на власні очі бачить фантастичні подвиги лицарів в осяйному обладунку, прекрасних дам із золотавим волоссям і у розкішних сукнях, оздоблених коштовностями, тимчасом як вона дивилась на звичайну зграйку птахів, що пурхали з місця на місце, і на кількох рудих білок, що стрибали залитою сонцем галявиною парку.

Вона забула про дам із «Жіночої допомоги». Забула навіть про «знай, радій».

Щоки Полліанни розчервонілись, а очі сяяли щастям, коли вона мандрувала часами Золотої Доби, де за гіда їй був хлопчик, закоханий у лицарські романи. Вона не могла знати, що у ту коротку годину дружнього спілкування з близькою за духом людиною він намагався надолужити втрачене упродовж незчисленних похмурих днів самотини і туги.

Коли годинник на церкві відбив полудень, Полліанна мусила лаштуватись додому. І вже дорогою вона пригадала, що не знає, як насправді звати хлопчика.

— Знаю тільки, що не «сер Джеймс», — зітхнула вона, насупивши брови. — Та то пусте. Запитаю у нього завтра.

Розділ 8. Джемі

Назавтра Полліанна не зуміла побачитися з новим знайомим. Періщив дощ, і вона не мала змоги піти в парк. Наступного дня теж дощило. На третій день Полліанна однаково не побачилася з ним, хоча того дня уже розпогодилось, і світило сонечко, а вона вирушила в парк раніше, ніж завжди, і чекала дуже довго. Однак, він не показався. Нарешті, на четвертий день, хлопчик з’явився на своєму звичному місці, і Полліанна кинулася до нього з радісними вигуками.

— Я рада, страшенно рада, що ти знову тут! Чому тебе досі не було? Вчора я шукала тебе в парку і не знайшла.

— Змушений був лежати вдома… Дуже дошкуляли болі, — пояснив хлопчик.

Він був дуже блідий.

— Болі?! А часто тобі болить? — співчутливо запитала Полліанна.

— Завжди, — кивнув хлопчик не нарікаючи, а просто стверджуючи факт. — Зазвичай, я здатен витримувати, і вирушаю в парк, не зважаючи на біль. Але іноді буває аж надто кепсько, як учора… Тоді я вже не можу витримати…

— Як же можна терпіти біль, що ніколи не минає? — запитала Полліанна, якій від хвилювання перехопило віддих.

— Мушу терпіти. Треба приймати життя таким, як воно є. Який сенс розмірковувати, яким би воно могло бути? До того ж, що сильніші болі сьогодні, то приємніше завтра, коли попускає.

— Розумію. Так само, як у грі… — почала Полліанна, але хлопчик перервав її.

— А ти цього разу багато принесла частування для тварин? — запитав він занепокоєно. — Добре, якщо принесла. Сьогодні, бач, я не маю жодного зайвого цента, і ми не змогли купити горішків. У коробці навіть для мене майже нічого немає.

Полліанна була вражена.

— Ти хочеш сказати… тобі самому бракує їжі?

— Точно! — усміхнувся хлопчик. — Але це пусте. Не вперше і не востаннє. Я вже звик… Поглянь лишень! Осьде й сер Ланселот.

Полліанна цієї миті не здатна була думати про білок.

— А дома що ж, геть нічого не було?

— Ні, вдома харчі не залежуються, — засміявся хлопчик. — Мамуся підробляє щодня — миє сходи, пере… Де працює, там її погодують. У Джері те саме: перехопить, де пощастить, Хоча зранку і ввечері він їсть разом з нами… якщо, звісно, є що їсти.

Полліанна була глибоко вражена:

— То що ж ви робите, коли геть нічого немає?

— Тоді голодуємо, ясна річ.

— Я ніколи не чула, щоб людям геть нічого було їсти, — задихаючись проказала Полліанна, — ми з татом теж бідували: мусили харчуватись бобами і рибними котлетами, тим часом, як нам хотілось індички. Але хоч якась їжа у нас була. Чому ж вам не звернутись до людей, до всіх оцих людей, що тут мешкають, у всіх оцих будинках?

— А який сенс?

— Який сенс? Вони вас чим-небудь почастують!

Хлопчик знову засміявся, але цього разу сміх його був якимось дивним.

— Ти дуже помиляєшся. Нічого з цього не буде. Щось я не чув, аби кожного, хто попросить, частували відбивною або шоколадним тортом. До того ж, якщо не знаєш голоду, ніколи не усвідомиш, якими смачними бувають картопля з молоком. І взагалі, небагато надибаєш такого, що можна записати у Книгу Радощів.

— У яку книгу?

Хлопчик знічено зашарівся.

— Забудь. Я на якусь мить забув, що розмовляю не з Джері чи з мамусею.

— Але ти сказав: Книга Радощів! Розкажи про неї, прошу тебе! — благала Полліанна. — Вона теж про лицарів, лордів і прекрасних дам?

Хлопчик заперечно похитав головою. В його темних глибоких очах, здається, згасли іскорки сміху.

— Ні. А було б добре, якби про них, — зітхнув він сумно. — Та коли ти не здатний навіть ходити, не може бути мови про героїчні сутички, військові трофеї… і прекрасна дама не передасть тобі меч з рук у руки перед поєдинком, і не випадає сподіватись на нагороду з її