Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Лера

— Цього більше не повториться! — вимовляю крижаним тоном. Поправляю піжаму та йду у бік ванної. — Вихід сам знайдеш!

Боже, що я роблю! Це що взагалі щойно було?

Все тіло й досі горить. Я досі відчуваю торкання його пальців на шкірі. Ніби він досі жадібно її зминає. Впивається пальцями, залишаючи червоні сліди.

Це справжнє божевілля. Мені хочеться відмитися від нього та назавжди забути, що я змогла настільки сильно опуститися на дно. Як я могла дозволити самозакоханому покидьку, скористатися цією секундною справжнього марення?

Цього більше не станеться. Це більше ніколи не повториться!

Зайшовши у ванну, уникаю свого відображення у дзеркалі. Мені гидко на себе дивитися, бо між ніг досі приємно ниє. Я забороняю собі думати про те, що моментами мені було приємно. Все що він робив зі мною, приносило якесь збочене задоволення. Я зʼїхала з глузду…

Це неправильно. Це не нормально. Так не мало бути. Я не мала цього допустити.

Стаю під гарячі струмені та заплющую очі. Вода приємно обтікає тілом, занурюючи у спогади, що сталися лише кілька хвилин тому. Його міцні руки скрізь… його колюче підборіддя дряпає спину та плечі, а губи всмоктують шкіру, залишаючи на ній червоні сліди.

Тіло покривається мурашками, всупереч, тому що зверху ллється гаряча вода.

Чорт!

Розплющую очі та дивлюся на своє плече. Там сліди – докази моєї помилки. Беру мочалку та починаю що сили терти, сподіваючись змити багряні плями. Не виходить…

Чорт!

Кидаю мочалку в стіну та кричу в долоню. Не допомагає. Я й досі його відчуваю. Особливо там…

Видихаю. Вимикаю воду й вирішую що потрібно якнайскоріше заснути. Без пігулок не вийде. Тому, обмотавшись м'яким рушником, я хапаю пляшечку зі снодійним та виходжу.

Іду на кухню, дорогою замикаючи двері на замок. Кілька разів перевіряю себе, смикаючи за ручку. Замкнула.

Виливаю каву в раковину та набираю чистої води. Дві таблетки й сподіваюся мене вимкне. Інакше, за ніч я зжеру себе у самокопанні.

Поставивши чашку на місце, повільно видихаю. Розпускаю волосся, ховаючи сліди на плечах. Спати.

На ранок прокидаюся від гучного незрозумілого звуку. Ледве розплющивши очі, підіймаю голову вгору. За вікном сіро й досі йде дощ, начебто вчорашній день так і не скінчився.

Голова гуде. Загальний стан — огидний. Мені здається, я проспала весь день. Відкидаюсь назад на подушку і заплющую очі.

Від стороннього гучного звуку, що лунає з-за дверей з боку кухні, різко підриваюся з місця. Сон як рукою знімає, а серце починає голосно битися об груди.

Оглядаю спальню на предмет самооборони, але нічого придатного не знаходжу. Стоп. У мене під ліжком мають бути гантелі. Півтора кілограма, правда. Але це зійде…

Міцно стискаю в руці в гантель, і безшумно вийшовши з кімнати ахаю, коли бачу непроханого гостя.

— Як ти сюди зайшов? — здивовано вимовляю я.

Арон, як ні в чому не бувало, сидить за моїм кухонним острівцем та із задоволенням їсть мій суп.

— Я звідси й не йшов! — уважно розглядає мене. Його погляд зупиняє на моїй руці міцно вчепився в гантель. Брови повільно повзуть угору, а губи спотворює іронічна усмішка: — Ти мене цим хотіла гримнути? Не погано! — не стримуючись, хлопець починає голосно сміятися.

— Що це означає: «не йшов»?

Не можу розділити його веселощів. Я зараз у справжньому ступорі. Наскільки я вчора була не в собі, що не помітила сторонню людину, коли вийшла з ванної кімнати?

— Те й значить. Я заснув на твоєму дивані. До речі, дуже м'який! — повертає свій погляд у тарілку та продовжує з апетитом їсти. — Це ти готувала? - Тисне ложкою в тарілку з супом. За цей суп можна душу продати.

***

— Завтра я закриваю казино. У мене буде щось на кшталт вечірки для своїх, — телефонний дзвінок Яніса застав мене, коли я закриваю квітковий бутік. — Я хочу, щоб ти стала моїм плюсом один. Настав час повертатися до життя Лера.

Обриваю свій швидкоплинний порив погодитись, бо ще не знаю як дивитися Янісу в обличчя. Я переспала з його братом, а за відчуттями, ніби зрадила його. Я жахлива людина. Яніс не заслуговує на такого друга як я.

— За твоєю затяжною мовчанкою, смію припустити, що ти хочеш відмовитися. Але відмову я не прийму, Валерію. — Говорить із натиском.

Ось такий він мій друг. Відчуває мене повністю, а що буде коли ми з ним опинимося віч-на-віч? Він усе зрозуміє, а я від сорому провалюся крізь землю? Я й досі не можу пробачити собі те, що сталося кілька днів тому.

Я шалено вдячна, що доля більше не стикає нас з цим гордовитим мерзотником, але себе стосовно Яніса, я теж почуваюся мерзотником.

— Запитань не виникне? Сам подумай, мій "плюс один" помер, а ти зазвичай ходиш на такі заходи з дружиною, — нарешті відповідаю я.

— Будуть усі свої, — карбує Яніс. — Я хочу випити. Розслабитися. Ти знаєш, що я собі можу дозволити подібне лише у вузькому колі людей.

Як і я… — подумки вимовляю.

— Добре, Яніс! Ти мене вмовив. О котрій мені бути на місці?

— Я пришлю за тобою о восьмій вечора.

Скидаю виклик й різко обертаюся. Врізаюсь у високу фігуру, що весь цей час стояла позаду мене. Скрикую від несподіванки.

— Боже! Навіщо так підкрадатися? — прикладаю руки до грудей і намагаюся прийти до тями.

— Я не хотів налякати вас, вибачте! — вимовляє вже знайомий слідчий Степан Олексійович.

— Ви мене переслідуєте? — обходжу чоловіка і йду до свого авто. — Дуже на це схоже.

— Виходить, що так. Чи не могли б ви приділити мені час?

— Зараз я дуже зайнята.

— А коли ви не зайняті?

— Ви хочете покликати мене на побачення? — видаю смішок. Мій стан дуже близький до істерики. — Якщо так, то я не маю часу на це.

— Я хотів би з вами поговорити про Арона Адаміді та про його причетність до справи Саніна.

Я завмираю та обертаюсь. Недовірливо оглядаю слідчого, але через те, що він перебуває в тіні вуличних ліхтарів, не можу прочитати жодної емоції.