Читати книгу - "Скорочено Майстер і Маргарита"

нахабного горобця, який кривлявся і танцював фокстрот, звуки якого долітали з сусідньої кімнати. Потім горобець оправився у чорнильницю, розбив скло на фотографії, що зображувала університетський випуск 94-го року, і вилетів у вікно. Професор хотів зателефонувати своєму однокурснику Буре, але замість його номеру набрав номер бюро п'явок і попросив прислати їх йому на дім. Він знову глянув на стіл і побачив, що там сидить жінка у косинці сестри милосердя і з сумкою з написом "П'явки". Професор страшно закричав, бо побачив, що рот у жінки був чоловічій та ще й з одним іклом, а очі мертві. Вона сказала чоловічим басом, що прибере гроші. Згребла етикетки і розтанула у повітрі.

Через деякий час професор Буре заспокоював професора Кузьміла, який лежав у ліжку і п'явки йому вже поставили.

ЧАСТИНА ДРУГА

Глава 19

МАРГАРИТА

Хто сказав, "що на світі немає справжнього, вірного і вічного кохання?.. За мною, мій читач, і тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!"

Майстер помилявся, коли говорив Івану, що вона забула його. Цього не могло бути. Маргарита Миколаївна, так звали кохану майстра, мала всі підстави бути щасливою: вона була гарна і розумна. Тридцятирічна бездітна Маргарита була дружиною відомого спеціаліста, молодого, вродливого, доброго, чесного, який до того ж дружину обожнював. Маргарита разом із чоловіком займали весь верхній поверх великого особняка з садом в одному із провулків Арбата. Вона не знала жахів життя в комунальній квартирі, руки її ніколи не торкалися примуса, у неї не було нестатку у грошах, вона могла купити все, що їй подобається, а серед знайомих її чоловіка були й цікаві люди. І все ж Маргарита Миколаївна не була щаслива ні одного дня, до зустрічі з майстром. Очевидно, вона говорила правду, коли запевняла його, що їй потрібен тільки він. Вона кохала майстра. Неможливо передати, що пережила Маргарита, коли вранці, на щастя, не встигнувши переговорити з чоловіком, бо той не повернувся у призначений строк, прийшла до майстра і не знайшла його. Вона зробила все, щоб довідатись хоч що-небудь про коханого, але марно. Тоді повернулася в особняк. Вона була певна, що зробила ту саму помилку, що й Левій Матвій, залишивши вночі майстра одного, вона повернулася, але занадто пізно.

У таких муках прожила вона зиму. Але того дня, коли відбувалися всі безглузді події, Маргарита прокинулась з відчуттям, що сьогодні щось трапиться. Їй наснився дивний сон, в якому вона побачила його, раніше він ніколи не снився їй, і мучилась вона тільки вдень. Снилася їй якась безнадійна місцевість під похмурим небом ранньої весни; навкруги все таке нудне і тоскне, що тягне повіситися на самотній осиці, за городом якась хатина з сірих деревин, із цієї вбогої хатини він і вийшов у якомусь лахмітті і поманив її рукою, вона кинулась до нього, задихаючись у мертвому повітрі, і прокинулась. Сон цей Маргарита Миколаївна розтлумачила так: або майстер мертвий і приходив за нею, тоді вона скоро помре, і це добре, бо мука її скінчиться, або він живий і нагадує їй про себе, тоді вони скоро побачаться. Маргарита подумала, що все склалося добре: чоловік поїхав на три дні, і ніхто не заважатиме їй думати й робити все, що вона захоче.

Маргарита дістала зі схованки свій скарб: фотокартку майстра, книжку ощадної каси на його ім'я, засохлу троянду й обгорілі аркуші — частину роману, яку їй вдалося врятувати від вогню. Вона довго сиділа, дивлячись на фотокартку, потім годину перечитувала те, у чому після вогню не було ні початку, ні кінця. До неї повернулося передчуття, що сьогодні щось трапиться, що вона матиме звістку від майстра. Маргарита вирішила піти на вулицю. Вона вже одягала пальто, коли її хатня працівниця, красуня Наташа, почала розповідати казна-що про фокуси, які показував вчора маг у театрі, про те, що роздавали там панчохи і парфуми, що бігали потім жінки по вулиці в одній білизні. Маргарита Миколаївна щиро розсміялась на цю нісенітницю й порадила Наташі не вірити всякій брехні, повернулася до себе у спальню, винесла звідти панчохи і склянку одеколону і сказавши, що вона теж хоче показати фокус, подарувала це Наташі.

У тролейбусі Маргарита Миколаївна почула ще одну дивну тиху розповідь, але цього разу йшлося про небіжчика, у якого з гробу вкрали голову. їй набридло слухати подібні безглуздості, і вона зраділа, що треба виходити. Маргарита приїхала в Олександрівський сад, туди, де вона зустрічалася з майстром. Вона сіла на ту саму лавку, де колись сиділа з ним, але тепер розмовляла з ним лише подумки. Вона благала його дати їй хоч яку-небудь звістку про себе, або відпустити її, щоб вона могла вільно жити й дихати. Якийсь чоловік, приваблений її красою і самотністю, сів поруч з нею на лаву і спробував заговорити. Але Маргарита так похмуро глянула на нього, що він підвівся й пішов.

Раптом увагу Маргарити привернула похоронна процесія. їй здалося, що обличчя всіх, хто проводжав небіжчика в останню путь, мають дивний, розгублений вигляд, а від траурного маршу їй стало тоскно. Маргарита подумала, що вона б продала душу дияволу, аби тільки довідатись, де майстер! А потім зацікавилась, кого ж це так дивно хоронять. Несподівано вона почула голосну відповідь на своє німе запитання: Михайла Олександровича Берліоза. Здивована Маргарита повернула голову і побачила поруч на лаві сусіда — маленького, рудого, як вогонь, з великим іклом, що стирчало з роту, у гарному сірому костюмі, але з кишеньки, де за звичай носять хусточку або самописне перо, виглядала куряча кістка. Не звертаючи уваги на здивування Маргарити, невідомий громадянин продовжував, що везуть вони небіжчика, а самі думають тільки про те, куди подівалася його голова, бо таки вкрали ЇЇ сьогодні з гробу, а хто і навіщо невідомо, хоча, додав він, не погано було б розпитати про це Бегемота. Тільки тепер Маргарита зрозуміла, що ховають відомого редактора, а за гробом йдуть літератори. Вона попросила рудого незнайомця, якщо він знає, вказати їй на критика Латинського. Незнайомець вказав і зауважив,