Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

що ми «Каменя» втратили, так ще ці бісенята перед очима скачуть.    -  Він і так нервував від можливої розмови із Шефом, а тут ще ці малявки.   Покинувши свої гімнастичні вправи із висячою над землею металічною тарілкою, тримаючи в руках виламану дубину, до дітей наближався Зуб. Як не було страшно хлопцям, але  друзі дивилися не на здорованя, а на те що діється за його плечима. Вони помітили, що на завислому над болітцем апараті знову замиготіли вогники. Він трохи погойднувся й ледь піднявся над землею. Раптом земля під тарілкою тріснула і розсунулася врізнобіч, а під ним відкрилась чорна порожнина. Тарілка почала повільно опускатися. Адмірал сидів у «Джипі» спиною до болітця, приклавши слухавку до вуха й нічого не бачив. Він тільки відчув, що авто якось дивно задкує. Коли бандит озирнувся, то в нього похололо в жилах, тепер уже він був у заложниках. Літаючий об’єкт тросом затягував їх у прірву.

- Зубе, тримай машину! Відв’язуй трос! - викрикував переляканий бандит, намагаючись відчинити дверці, що заклинили. Здоровило кинув дубину й побіг переймати легковика. Він підпер спиною авто й ніби вріс ногами в землю. Та все марно за мить усі щезли в розкритій безодні. Створи шахти безшумно зачинилися, а на місце, де тільки-но була діра, повільно потекла болотна вода.

 Хлопці перезирнулися, довкола не було нічого й нікого, тільки в далині гуркотіла втомлена хмара. Вона лаштувалася на відпочинок за синіючою смужкою лісу.

- Ти все бачив? – тільки й зміг запитати Василько. Але все здавалося таким нереальним, що, як би не мотузки, які боляче врізались в руки – можна було думати, що це сон.

- Хлопці не повірять, - і собі видихнув Миколка.

- Ага. Але перш чим ми їм розповімо, треба звідси вибратися, а для цього спочатку розв’язати ці кляті шнурки. – Василько  спересердя вкусив зубами великого вузла.

- Може дочекаємося поки нас знайдуть?

- Хе, знайдуть. Хто тебе тут знайде? Може через рік, чи через сто? Ти кому-небудь казав, що йдеш на болото? Отож бо… А до завтра з нас комарі всю кров висмокчуть, до самих кісточок.

 І, справді, як тільки вмите сонце, виглянуло із-за хмар і почало пригрівати: зі своїх сховок, із засідок, із укриттів почала вилазити, виповзати, вилітати, вціліла після зливи, писклива комарина братія. Вони поки несміло підлітали до наших бранців.

- Миколко, згадай-но, як ми вислизали, коли нас хлопці зв’язували на вигоні! Тоді нам ще Мишко Карась, показував різні прийоми.

 Хлопці були зв’язані під березою спинами один до одного, руки й ноги теж були в мотузках. Зуб добре постарався.

- Спробуємо встати! - запропонував Василько. Друзі, спираючись спинами один об одного підвелися.

- Колю, набери повітря, а потім видихаємо одночасно.

 Як тільки хлопці видихнули, Василько, звиваючись вужем, вивільнився з пут, піднявши вгору руки. Залишилися ще зв’язані руки й ноги. Тоді хлопчаки обшукали зв’язаними руками один в одного кишені. А чого тільки немає в хлопчачих кишенях – це справжні комори дорогоцінностей. І от, серед різного «добра », в кишенях Миколки, Василько відшукав кусочок черепка, якого той підібрав на пагорбі, біля розкопок. Це вже було щось. Він заходився пиляти, черепком від розбитого глечика, мотузки на руках у Миколки. Через п’ять хвилин монотонної роботи, товста мотузка піддалася. Звільнивши руки, Миколка швидко визволив друга. Скинувши ненависні окови, які натерли руки, майже, до крові, хлопці з цікавості вирішили глянути на страшне місце. Там де буксувала автівка, валялися тільки роздерті Зубові штани. А навколо їх висипані із порваної кишені якісь папірці. Василько нагнувся й підняв кілька. Це була банкнота, але не гривнева. Хлопець уважно роздивився; із хрусткого папірця на Василька дивився суворий президент.

- Миколко, ти часом не знаєш, що це за гроші? Тут таких багато? -

  На воді плавало ще декілька таких же купюр.

- Чекай! Я, здається, такі бачив у Сашкового брата, коли він із заробітків приїжджав. Так і є - це ж долари.

- Давай, зберемо! Їм вони все одно не згодяться.

 Хлопці  почали швиденько  все підбирати й виловлювати з води. Та раптом Василько насторожився, на болоті щось голосно булькнуло й навколо них рознісся глухий звук – «крум»!

 - Тікаймо звідси! – прошепотів  переляканий Миколка..

 - Зачекай, глянемо де Професор! Він же у тих кущах ховався. – Але не в тих кущах, ні в інших Професора не було. Лише сліди крові.

- Якщо його застрелив той громило, то, певно, втопив у болоті. Ти чув як він похвалявся. Йдемо звідси, Васильку. Тут якась чортівня діється.

Вони хутенько вибралися на стежку. На болоті знову крумкнуло; хлопці надали ходи.

Зупинилися хлопці аж на узліссі, недалеко від села. Василько сховав зібрані гроші в дупло й вони попрямували додому. Назустріч їм ішов гурт односельців із дільничним на чолі.

- Нас шукають. Давай, нікому нічого не казатимемо. Хай це буде наша таємниця. Ніхто ж не повірить, а зроблять нас дурними. Скажемо, що ходили по гриби на Лосьове й там перечекали зливу.

- А про гроші, теж мовчатимемо?

- Вони й нам згодяться, а ні то колись віддамо.

-  Правильно, Васильку! А на болото, я вже ні за що не піду.

Коли Василькова мама кинулася до сина й почала зі сльозами дорікати, чому він не сказав куди пішов. Хлопець виправдовувався.

- Ми ж ненадовго, по гриби пішли, а тут злива. От і прийшлося перечекати.

Дільничний Максим Петрович підійшов до хлопців.

- Ну розповідайте, що робили на болоті? Автомобіля там не бачили?

 Хлопці отетеріло переглянулися. Миколка - розкрив було рота, та Василько штовхнув його ліктем.

- А, ми там зовсім і не були. Що нам там робити? Ми гриби на Лосьовому збирали й ніякого «Джипа» не бачили.

- А марку  «Джипа» не пам’ятаєш? – Посміхнувся Максим Петрович. – І де ваші гриби?

- Яку марку? - на виручку товаришу прийшов Миколка. – Він же каже, що не бачив. А гриби ми в лісі залишили, там були одні сироїжки.

Дільничний підозріло поглянув на сліди від мотузки на руках Василька.

- Що, це в тебе?

- Гілка вдарила, - на ходу видумав хлопець.

Онищенко, тільки, хитро примружився.

- Добре хлопі, як що схочете мені щось розповісти, приходьте у відділок.

    Мокрих мандрівників батьки повели додому.

 На Миколку вдома чекав прочухан, тому він ішов,  не підводячи голови. Хоча