Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

правилами дозволено хизуватися, але це не так, хизування також заборонене. Ви можете попід небеса вихваляти свою машину, бритву, політику чи літературну школу, можете до найменших деталей все перебрати, але нізащо не можна прямо вказувати, що у вас гарний смак, напрочуд розвинутий інтелект і здатність мислити, які допомогли от так гарно розумітися у всіх перевагах. Можна лише ненароком натякнути. Найменший натяк на самовеличання і самолюбування категорично засуджують. Виняток — лише у разі «самоіронії» і то такої очевидної, що виникає сумнів у жартівливості фрази.

Також всім зрозуміло, що переможців у грі немає. Ніхто ніколи не капітулює і не пристане на бік опонента. Учасники суперечки можуть просто знудитися або втомитися, змінити тему розмови або ж співчутливо кивнути в знак безпросвітної глупоти опонента.

Гра «Моє краще за твоє» — виключно чоловіча забава. Жінки не розуміють правила і час до часу псують гру намаганнями внести елемент здорового глузду. Також вони швидко починають нудьгувати від передбачуваності ритуалу і навіть можуть зробити несусвітню дурницю — запитати опонентів, чи не можуть вони просто погодитися або не погодитись один з одним. Такі втручання переважно ігнорують. Роздражненим жінкам не втямки, що в цих суперечках нема мови про раціональне вирішення питання, та й ніхто насправді не прагне нічого вирішувати. У цих дебатах більше спільного зі скандуванням футбольних фанатів: ніхто з фанів не сподівається, що противники погодяться з їхніми гаслами. (Не подумайте, що фатичне спілкування англійок — це «сама доброта». Запал до змагань у них явно не такий нестримний, як у чоловіків. Однак, я маю записи жіночих фатичних розмов, — переважно це молодь з різних соціальних прошарків, — які всуціль нашпиговані іронічними образами, а учасниці шанобливо звертаються одна до одної «сучка» та «курва».)

Приклади фатичних розмов — компліментообміну та «Моє краще за твоє» — спершу виглядають абсолютно різними і, мабуть, таки справді відображають глибинні відмінності між чоловіками та жінками. Розмежування за принципом конкуренція / співпраця стало темою зацікавлення не одного соціолінгвістичного дослідження. Та навіть не посилаючись на найновіші дослідження з «гендерних мовних» теорій, не залишається сумнівів, що чоловіки у фатичному спілкуванні більш схильні конкурувати один з одним, а жінки натомість вдаються до тактики співпраці та «допасовування».

Приховані правила та система цінностей, на основі яких базуються ритуали фатичного спілкування, мають певні спільні риси, які нам чимало можуть розповісти про англійськість. Наприклад, й ті, й інші забороняють хвастощі, натомість заохочують гумор. Й ті, й інші передбачають певний рівень лукавства — справжні погляди та почуття потрібно, як мінімум, приховувати (під час ритуального обміну компліментами потрібно висловлювати фейкове захоплення, а під час гри «Моє краще за твоє» — штучну браваду). В обидвох випадках ми спостерігаємо тріумф етикету над правдою та здоровим глуздом.

І врешті-решт… правило довгих прощань

Розділ про світські бесіди починався з розмов-привітань, тож на завершення логічно поговорити про прощальні розмови. Мені б дуже хотілося завершити на оптимістичній ноті і сказати, що англійцям краще вдається прощатися, аніж вітатися, та правда в тім, що наші прощання такі ж неоковирні, незґрабні та невмілі, як і наші вітання. Ми не маємо ні найменшого уявлення, що зробити чи сказати, і в результаті все закінчується перерваним потиском рук, недоладним «дзьобанням» у щічку і полишеними на півслові реченнями — достоту як під час вітань. Єдина відмінність — знайомимось ми поспіхом, намагаючись продертись крізь незручний момент якомога швидше, а надолужуємо це у прощаннях, затягнутих до неможливого.

Початковий етап прощань часто виглядає на позір метушливим і квапливим — нібито ніхто зі страху «зловживати гостинністю» (а це значний переступ правил приватності) не хоче йти останнім. Як тільки хтось — особа, пара чи ціле сімейство — підводиться і починає бурхливо виправдовуватися, що час додому, бо затори на дорогах, няню треба відпустити чи просто пізня година, тоді й усі решта зиркають на годинники, здивовано вигукують, схоплюються на рівні ноги і починають гонитву за пальтами та торбинами, а попри те — виголошують підготовчі прощання. (Фраза «Радий / Рада знайомству!» є доволі суперечливим привітанням, однак, прощаючись, цілком доречно сказати: «Було приємно з вами познайомитися», — навіть якщо ви з цими людьми не перекинулися й двома словами.) І, якщо ви в гостях у англійців, майте на увазі, що треба мати в запасі добрих десять, а то й п’ятнадцять чи й всі двадцять хвилин, щоб перейти нарешті з початкової стадії прощань до власне виходу за поріг.

У Дадлі Мура є старий фортеп’янний етюд — пародія на самозакоханих хвацьких композиторів-романтиків, в якому він постійно повторює мотив, який от-от закінчиться (та-да-ДА-ДАМ), але потім трель веде нас до ще одного драматичного «фіналу» (та-да-да-Да-ДА-ДАМ), за яким тягнеться ще один «нібито фінальний» акорд (ДА-ДА-ДАМ), а за ним ще один і ще один. Цей етюд мені нагадує типові спроби англійців попрощатися. Коли вам здається, що прощальні слова вже нарешті позаду, хтось обов’язково поверне їх до життя своїм: «Гаразд, побачимося, так…» — а за ним озветься хор: «О, так, так, обов’язково, е-е-е, бувай…», «Бувайте», «Дякую вам», «Так гарно посиділи», «Та, пусте, це вам дякую», «Ну, то до побачення, так…», «Так, нам вже час, а то ті затори, знаєте…», «Ну все, йдіть, а то змерзнете!», «Та яке там, справді…», «Ага, до побачення…». А тоді хтось візьми і бовкни: «Приходьте до нас якось ще…» чи «То я тобі напишу на мейл завтра, так…». Та-Дам і фінальна кода повторюється заново!

Гостям аж не йметься, щоб нарешті піти геть, а господарі, які топчуться на порозі, мріють затраснути двері в них перед носом. Виказати потаємні бажання — вершина нахабства, тож обидві сторони щосили намагаються вдавати, що їм ніяк не хочеться розлучатися. Навіть коли останні-преостанні «прощавай» сказано, коли всі порозсідалися до автівок, хтось та й обов’язково опустить вікно, щоб сказати ще декілька слів на прощання. Коли гості від’їздять, то можуть ще показати символічний жест «я зателефоную» (великий палець — до вуха, мізинець — до рота), ніби обіцяючи небавом зідзвонитися. А далі, за звичаєм, обидві сторони довго махають одне одному, продовжуючи невербальні прощання аж поки автомобіль не зникне за обрієм. Коли прощальна мука нарешті залишиться позаду, всі зітхають з полегшенням.

А потім починаються нарікання на людей, яких ще мить тому не могли випустити з прощальних обіймів: «Господи, я вже думав / думала, вони ніколи не підуть!», «Джонси дуже милі, так, але вони іноді трохи…». Навіть якщо нам абсолютно все сподобалося в гостях, відбувши довгу церемонію прощання, ми впереміш з хвалебними коментарями десь та й вплетемо нарікання про те, що вже пізно, що всі потомилися, що тепер саме час на чашку чаю чи келишок чогось міцнішого і як же ж це добре — нарешті відпочити на самоті у своїй хаті (чи, як варіант, як це добре вертатися додому, до