Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

ще довго після того, як такі прогулянки припинилися, вони сідали вечорами на підвіконня, на яке Рута зараз заклала ноги, й вишукували візерунки в розсипі зірок над притихлим містом. До того часу Інді встигла забути все, що чула від батька, тож сестри вибирали скупчення зір, яке їм подобалося, вирішували, на що воно схоже, та придумували йому нову назву. Замість Оріона, Кассіопеї, Великої Ведмедиці на їхньому небі були М’ясорубка, Тарган, Квітковий Горщик і Маленький Підсвічник.

Рутин погляд ледь змістився та сфокусувався на екрані.

– Це так давно було. – Вона глибоко вдихнула. – Я вже й не пригадаю, коли ми востаннє разом дивилися на зорі.

– Ага. – Інді звідкілясь видобула пакунок із солоними крекерами. Розірвала його й закинула кілька до рота.

– Ти чим там хрумтиш?

– Крекери.

– Я теж хочу, – набурмосилась Рута.

– Перетопчешся.

Також збагнувши, що неправильно повелася з сестрою, Рута тихо сказала:

– Пробач за те, як я зреагувала. Я рада за вас. Чесно-чесно.

Інді махнула рукою, мовляв, пусте.

– Я сама винна. Не треба було все так одразу вивалювати.

Рута вирішила змінити тему:

– Щось читаєш зараз?

Вона не забула, що в сестри сесія, але воліла перемкнутися на щось знайоме й не таке дражливе, а книжки за останні роки стали однією з найулюбленіших тем.

Інді картинно застогнала.

– Підручник із фармакології.

– Бідося.

– Перед сесією встигла закінчити Ремарка.

Перед тим Інді проковтнула Стейнбека, а до нього – Фолкнера, тож Рута з погано прихованими нотками занудства в голосі бовкнула:

– Геть звихнулася на класиках.

– Ти це говориш таким тоном, ніби я підсіла на героїн, – відрізала Інді. – Що в цьому поганого?

– Нічого. Вони пишуть про світ, яким він був сто років тому. Про проблеми, яких уже давно немає.

– Вони пишуть про проблеми, які актуальні завжди. – Інді не поділяла Рутине захоплення сучасною літературою. – На те вони й класики. Ось, наприклад, Фіцджеральд…

Рута, кривляючись, перебила її:

– Ось, наприклад, Фіцджеральд! Ти як знала: я майже домучила збірку «Прощення гріхів». Ти ж читала? – Рута дочекалася, коли сестра кивне, і продовжила: – Не пам’ятаю назви оповідання: там дівчина їде з навчання, їй усе не подобається, вона думає про те, як це тупо – вчитися, стільки зусиль, а навіщо воно, в голові перебирає хлопців зі свого містечка, мріє, як вийде заміж і народить купу дітей. І все, кінець оповідання. Це, по-твоєму, актуальні проблеми? Це має мені подобатися? Блін, та це тупо. Ту-у-у-по! Я взагалі не розумію, як таке можна читати?

Інді зігнорувала очевидний тролінг.

– Не суди про Фіцджеральда за одним оповіданням.

– Ну та, – розходилася Рута, – він увесь такий! Поки добивала збірку, разів із двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кількох чоловіків.

Інді парирувала:

– Ті, кого читаєш ти, не кращі. Пласкі та вульгарні. Ти не розумієш, як люди читають Фіцджеральда, а я не розумію, як люди, що читають сучасну літературу, не впадають у кому від нудьги!

– Ти серйозно? – Рута вдала, що обурилася. – Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагіхара вульгарна? Покайся, інакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!

Інді показала сестрі язика.

– Вони однаково нудні. Як на когось із них можна рівнятися?

– Говориш, як батько, – пирхнула Рута. – Наче рівнятися можна лише на тих, хто вже помер.

Суперечка була непринциповою, тож Інді не відповіла. Якийсь час вона тільки хрумкала крекерами. Згодом її сестра, зітхнувши, промовила:

– Мені не вистачає тебе.

Інді припинила жувати.

– Мені теж, насправді.

– А як же Ілля? – зіронізувала Рута.

– Ти плутаєш зовсім різне, – розважливо відповіла Індія. – Ілля хороший, але це інакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом відтоді, як ти народилася. Ти й надалі моя сестра, і де б я не жила, що б я не робила, це не зміниться. Ми разом.

На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолійний вираз.

– Знаєш, – озвалась вона, – я колись мріяла бути як ти. – Помітивши, як кутики губ Індії смикнулися вгору, дівчина задерикувато випалила: – Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зі мною проводила, ти могла на рівних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класі, надивившись на тебе, я пробувала малювати комікси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрібні клапті й викидала. Я навіть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцові» стільки сторінок немає, скільки разів я над ним засинала, але зрештою дочитала. Ніфіга не в’їхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотіла бути як ти.

– Але тепер уже не хочеш, – із сумною усмішкою на півобличчя проказала Інді.

– Річ не в тім. Не в тобі, розумієш? Просто… – Рута насупилася, добираючи слова, – я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаєш, у десятому класі ти малювала круті моделі одягу? В тебе ще альбом з ескізами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скільки мені тоді було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твоє ставлення. Мені здавалося, ти мрієш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, і мені теж забаглося мріяти. Я не уявляла про що й навіть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула більшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. – Інді подалася назад, однак Рута того не помічала. – Річ не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, і я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвідомити, що з кожним днем стаю дедалі менше схожою на ту жінку, якою мріяла стати, коли мені було п’ятнадцять, і… і… вже нічого не можу із цим удіяти. Я страшенно боюся цього: повертаєш не туди, обираєш не те, потім намагаєшся цьому відповідати й зрештою перестаєш бути собою. А коли спохоплюєшся, то розумієш, що вже зовсім, зовсім пізно.

– Знаєш що? – вигнула брову Інді.

– Що?

– Ти перечитала сучасної літератури.

– Та ну тебе…

Попри те що в голові гніздилися не дуже радісні думки, Рута начепила на обличчя банальну усмішку. Вони віддалялись, і ні вона, ні Індія не могли нічого із цим зробити. Їхні виняткові спорідненість і близькість зумовлювала, напевно, ідеальна різниця у віці: не дуже велика, через що Індії було цікаво з Рутою, й не мала, завдяки чому сестри не перетворилися на