Читати книгу - "Гра престолів"

ввечері, коли всі зібралися на бенкет у великій залі, Роб не з’явився. Він вечеряв у себе в світлиці з лордом Рикардом, Великим Джоном і рештою лордів-прапороносців — обговорювали остаточний план майбутнього маршу. Бранові довелося замість нього сидіти на чолі столу й удавати господаря перед синами лорда Карстарка та почесними гостями. Вони вже всі розсілися по своїх місцях, коли Годор на спині приніс Брана в залу і став навколішки поряд з престолом. Двійко слуг допомогли Брану вилізти з кошика. Бран відчував на собі очі всіх незнайомців у залі. Все стихло.

— Мілорди,— оголосив Галліс Моллен,— Брандон Старк з Вічнозиму.

— Ласкаво просимо до нашого вогню,— напружено мовив Бран,— прийміть мед і м’ясо на честь нашої дружби.

Гаріон Карстарк, найстарший серед синів лорда Рикарда, уклонився, а за ним і його брати, та коли вони всі порозсідалися, Бран крізь дзвін винних кубків почув, як двоє молодших перемовляються тихими голосами: «...ліпше померти, ніж отаке життя»,— пробурмотів один, батьків тезко Едард, а його брат Торен зронив, що хлопець, швидше за все, каліка не тільки зовні, а й усередині: такий боягуз, що навіть не здатен накласти на себе руки.

«Каліка»,— подумав Бран, стискаючи ніж. То от він хто тепер? Бран Каліка?

— Не хочу я бути калікою,— затято прошепотів він мейстрові Лувіну, який сидів по праву руч од нього.— Хочу бути лицарем.

— Дехто називає представників мого ордену лицарями розуму,— озвався Лувін.— Ти надзвичайно здібний, Бране, особливо в тих науках, що тобі подобаються. Ти ніколи не думав про мейстерський ланцюг? Знання, які можна здобути, не мають меж.

— Я б хотів навчитися чарів,— сказав йому Бран.— Ворон обіцяв, що я літатиму.

Мейстер Лувін зітхнув.

— Я можу навчити тебе історії, цілительства, травознавства. Можу навчити мови ворон, і будувати замки, і водити по зірках кораблі, як роблять це моряки. Можу навчити тебе визначати тривалість дня та зміну пір року, а в Цитаделі в Старгороді тебе навчать ще тисячі різних речей. Але, Бране, чарів тебе не навчить ніхто.

— Діти могли б,— мовив Бран.— Діти пралісу.

Це нагадало йому про обіцянку, яку він дав Оші в богопралісі, тож він переповів Лувіну все, що вона казала.

Мейстер Лувін увічливо його вислухав.

— Ця дикунка могла б давати старій Нан уроки казкарства,— мовив він, коли Бран договорив.— Якщо хочеш, я можу сам з нею побалакати, однак тобі ліпше не турбувати брата цими дурницями. В нього зараз тривог багато й без велетів і мертвяків у лісах. Твого лорда-батька утримують Ланістери, Бране, а не діти пралісу,— лагідно поклав він долоню Бранові на руку.— Подумай про те, що я кажу, дитино.

А два дні по тому, коли червоний світанок забарвив відкрите вітрам небо, Бран, прив’язаний на спину до Танцівниці, прощався з братом у дворі попід прибрамною.

— Тепер ти — лорд Вічнозиму,— казав йому Роб. Він сидів на кошлатому сірому жеребці; до боку коня був припнутий щит — дерев’яний, окутий залізом, біло-сірий, з малюнком ощиреної деривовчої пащі. Брат одягнув сіру кольчугу поверх білених шкір, на поясі мав меч і кинджал, а на плечах — облямований хутром плащ.— І поки ми не повернемося додому, ти мусиш посісти моє місце, як я посів батькове.

— Знаю,— жалісно озвався Бран. Він у житті ще не почувався таким маленьким, самотнім і наляканим. І гадки не мав, як це — бути лордом.

— Слухайся порад мейстра Лувіна, дбай про Рикона. Скажи йому, що я повернуся одразу після битви.

Рикон відмовився спускатися у двір. І тепер, з червоними від сліз очима, виклично сидів нагорі у своїй спальні. «Ні! — заверещав він, коли Бран запитав, чи не хоче він попрощатися з Робом.— Не буду прощатися!»

— Я йому казав,— мовив Бран.— А він каже, що ніхто не повертається.

— Він не може все життя лишатися малюком. Він Старк, і йому вже майже чотири,— зітхнув Роб.— Що ж, скоро приїде мама. А я привезу батька, обіцяю.

Розвернувши свого бахмата, він ступою подався геть. За ним рушив Сіровій — стрункий і прудкий, вовк великими стрибками біг поряд з бахматом. Першим за браму виїхав Галліс Моллен, тримаючи в руках білий прапор дому Старків, який маяв на вітру понад попільно-сірим штандартом. Обабіч Роба скакали Теон Грейджой і Великий Джон, а позаду вишикувались у дві шереги лицарі, і їхні списи зі сталевими гостряками блищали на сонці.

Бран згадав Ошині слова, і йому стало неспокійно. «Він веде військо не в той бік»,— подумав Бран. На якусь мить йому закортіло помчати за братом і крикнути йому навздогін застереження, але Роб уже зник попід звідним мостом, і момент було втрачено.

За мурами замку здійнявся гамір. Бран знав: це піші солдати й містяни вітають Роба, коли той проїжджає повз: вітають лорда Старка, володаря Вічнозиму, який їде на великому жеребці в розмаяному плащі й у товаристві Сіровія. З тупим болем Бран збагнув: а от його ніхто й ніколи так не привітає. Може, він і лорд Вічнозиму на час відсутності батька з братом, але він і досі Бран Каліка. І навіть з коня не здатен злізти сам — хіба що впасти.

Коли вітання стихли вдалині, запала тиша і двір нарешті спорожнів, Вічнозим здався покинутим і мертвим. Роззирнувшись, Бран побачив обличчя тих, хто зостався: жінок, дітей і старих... і Годора. На виду велетня-конюшого застиг розгублений і зляканий вираз.

— Годор? — сумно спитав велет.

— Годор,— погодився Бран, міркуючи, що це може означати.

Данерис

Отримавши задоволення, хал Дрого підвівся з циновки й навис над Дані, як вежа. Його смаглява шкіра в червонуватому сяйві жаровні відливала бронзою, а на широких грудях ледве помітні були сліди давніх шрамів. Чорнильно-чорне розплетене волосся падало на плечі й на спину — нижче пояса. Волого зблискував прутень. Попід довгими вусами похмуро скривилися вуста.

— Огирю, який осідлає світ, не потрібні залізні крісла.

Дані зіперлася на лікоть, знизу вгору дивлячись на чоловіка, такого високого й величного. Особливо вона любила його волосся. Його ніколи не обтинали, бо хал іще не знав жодної поразки.

— Провіщено, що огир доскаче до кінця землі,— сказала Дані.

— Земля кінчається, де починається чорне солоне море,— миттю відповів Дрого, в мисці з теплою водою намочивши рушник, щоб витерти зі шкіри піт і олію.—