Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
27.09.1892 р., с. Миропілля на Сумщині — 21.09.1919 р., Київ.
Навчався у Харківській сільськогосподарській школі, але за революційну діяльність виключений. Продовжував навчання у Москві. Потрапивши на фронт, дезертирував і перебував на нелегальному становищі. У 1915 р. арештований за участь в організації лівих есерів і засуджений на каторгу в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну і став одним із керівників боротьбистів. Очолив редколегію журналу «Мистецтво». Розстріляний денікінцями.
Друкувати поезії почав 1911 р., у в’язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г. Михайличенка викликав велику дискусію.
Оповідання подається за виданням: «Художні твори», Х., ДВУ, 1929 р.
Погроза невідомого(З тюремних зшитків)
Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.
Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?
Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, — мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.
Я не підупадав духом і про своє ув’язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.
Якось непомітно це почалося...
Коли я, стомлений гопаком, сідав на прибитий до стінки стільчик, і у мене в очах миготіли червоно-сині скалки, — тут з’являвся він.
Ми з ним, власне, щиро подружились.
Бісеня нагадувало маленького, сірого пухнато-волохатого ведмежатка на високих задніх ніжках. Воно задиркувато ходило по камері на передніх догори задніми ногами, а потім ще завзятіше, ніж я, невтомно танцювало навприсядки гопака. Я задоволено з нього реготався, аж сльози навертали мені на очі. Коли ж знову, почувши мій регіт, зазирав в очко дверей єхидний тюремник, бісеня зникало в куток за ящик параші.
Зрештою, мене це примусило замислитись.
Мені робилось чогось сумно.
Що це? Невже божевілля?
До того ж наше тюремне життя під той час зробилось жахливим, і я боявся, що повороту не можна сподіватись. Я почував, як безсило поплинув по хвилях невідомого.
Як це сталося — не пам’ятаю. Раніше я не тільки нічого не помічав, а, навпаки, кажу, був переконаний, що це те найкраще, що взагалі мало зі мною трапитися.
Але раз...
То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.
А може, й від чого иньшого помер? — Невідомо.
І чи взнає істину абихто, абиколи?
Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, тим же самим зашморгом. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав. Так голосно і дико, що вся тюрма здригнулася від цього.
Я не можу згадати спокійно про це оповідання. Зрештою, обох однесли в трупарню.
На мого сусіду в камері ліворуч це надзвичайно шкідливо повпливало — він перестав стукати до мене. Останній раз він позавчора проказав мені вранці й ввечері: «Мене тюремники хочуть отруїти, бороніть мене: дають отруєну їжу».
Боляче щемить мені серце в свідомости свого безсилля. Я годинами нерухомо сидів біля столу, знесилений гнітючими безформними думами.
Раптом я відчув, як серце мені злякано зупинилося, якось перехопило одразу дух.
— Вмираю... — шалено пролинула в голові мені дика думка. Несподівано я осів на долівку і не міг ворухнутися.
Зір мій впав на малесеньку іконку «Троєручиці»... «Пробач мені, Мати Божа», — задумливо прошепотів я і спинився здивований, що позабував усіх молитов. Силкувавсь пригадати, хмурив чоло, простягши несміливо до «Троєручиці» свої руки: «Стомився»...
Стямившись, недовірливо провів собі по очах рукою, — справді, вони були вогкі від сліз. А «Троєручиця» ласкаво докірливо похитувалась на ниточці.
За останній час моє кволе серце помітно слабувало, і це була одна з нагод перебою.
Подали лямпи, загримали засовами кватирок у дверях. Як тічка відьмаків, пронеслась в напівтемному коридорі повірка, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.