Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я сиділа біля обм'яклого тіла дракона в повному ступорі. З моїх очей вже давно висохли сльози, про них нагадувало лише сухі доріжки в мене на щоках що стягували шкіру. Я опустила погляд на свій одяг який був вимащений у ще свіжу кров, а потім подивилася на свої закривавлені руки і на ще свіжу Синталію в себе на пальці яка теж була вимащена в червоне. 

Одразу пригадалося як Нокс надягав мені її на палець. Від цього спогаду в середині все стислось від болю і порожнечі. Здавалося що з мене тільки що видерли всі нутрощі разом з серцем, щоб в мені не залишилося більше нічого. Тільки порожнеча.

Я не знала, що мені робити далі. Я знову залишилася сама… Ноксор… мертвий. Ну чому все так вийшло? Чому я не сказала йому раніше? Ще біля гір, що відчула щось недобре. Тоді б все закінчилося інакше… і Ноксор був би живий.

Я знову підвела очі на нього, на його роздерті груди і понівечене кігтями обличчя. Тремтячою рукою доторкнулася лівої частини Ноксового обличчя що вціліло. Його шкіра була ще тепла, а легка щетина на щоці лоскотала мені долоню. Я схилилася над ним ближче і обійняла глибоко вдихаючи запах розпеченого сонцем повітря і полум’я що перемішався з противним залізним запахом крові.

– Пробач мені, Ноксе… Це все я винна – прошепотіла йому в надії, що він якимось дивом мене почує. – Я теж тебе дуже кохаю, Ноксе.

– Ти хто? – пролунав невідомий голос прямо наді мною. Я різко підвелася, але біля мене нікого не було.

– Ти мене чуєш? – знову пролунало біля мене і мою голову знову пронизало незрозумілим відчуттям і я побачила перед собою хлопчика років з десять.

– Ти мене бачиш? – знову запитав і я ледь помітно кивнула. Хлопчик різко розвернувся кудись до лісу і голосно прокричав в темряву.

– Гей! Ви всі! Виходьте! Вона нас може бачити!

І після його слів з гущавини лісу почали виходити… люди? Ні, ні, не люди, це були душі! І їх було так багато, що я була не в змозі їх полічити.

– Гей! Слухайте мене всі, ця дівчина – хлопчик вказує на мене пальцем – може нас бачити!

– Не може бути! – вигукнула якась жінка в якої не вистачало пів руки.

– Ти темна? – до мене підійшов кремезний чолов'яга-привид з бородою.

– Так – розгублено відповіла і дещо зараз збагнула. Якщо мій дар знову прокинувся, і я бачу всі навколишні душу, тоді… Чому я не бачу Ноксової душі?! Най важливішої душі яку тільки мала! Де він? Чи… він ще живий?!

Я з надією вдивлялася в його тіло, але так і не бачила його душі в тілі. Але чому?

– Дитино, тебе щось турбує? – до мене знову звернулася жіночка без половини руки.

– Я… Ви знаєте чому я не можу бачити його душу? – запитала у привида з величезною надією, що я помилилася і Нокс ще був живий!

– Вибач дитино, але я не знаю чому ти не бачиш його душу.

– Він мертвий – сказав хлопчик присівши біля мене з цікавістю розглядаючи дракона – Точно мертвий, в ньому не залишилося життя – підтвердив свої ж, слова хлопчик.

– Але чому я його не бачу? – запитала радше в себе, чим в сотні привидів що мене оточувало.

– Можливо щось сталося з його душею – припустив бородатий чоловік.

– Або її стерли – докинув хлопчик.

– Як це стерли? – запитала в нього.

– Ну-у-у… Фактично, це рахується як повне знищення душі. Про це мені один Темний колись розповів, – і додав – але це не точно що його душу могли стерти, можливо він десь ще тут. Напевно.

– Ти казав, що дізнався це від іншого Темно. Ти знаєш де він? – судомно запитала, адже версія про повну втрату душі мене не влаштовувала!

– Він в цьому лісі, – відгукнувся хлопчик – він теж вже давно мертвий.

– А ти б не міг його покликати, якщо це можливо звичайно? – будь ласка, хай він буде десь недалеко звідси! Я благаю! 

Хлопчик задумливо звівся на ноги дивлячись в темряву лісу.

– Я пошукаю його якщо знайду, то приведу сюди якнайшвидше.

– Дякую тобі – проказала тремтячим голосом на що хлопчик сумно посміхнувся.

– Поки що немає за що – відмахнувся і побіг до лісу.

Я спостерігала за ним поки хлопчик не зник в темряві лісу, озирнувшись довкола, проводячи поглядом по кожному привиду довкола, мій погляд зачепився за мертву тушу коричневого дракона.  Щось з ним було не так, адже його душу я теж не бачу.

– Іди дитино, роби те, що вважаєш за потрібне. Я пригляну за ним – звернулася до мене та жіночка без частини руки.

– Так іди, якщо, що я теж пригляну – мовив бородатий чоловік.

Я їм вдячно кивнула і пішла до дракона крізь натовп сотні привидів, що розступалися переді мною. Зупинившись перед драконом я уважно його розглядала, не звертаючи увагу на розтрощену голову та віддерті шматки плоті. Я вдивлялася в саму його середину і суть, і ось, що дивне. Я відчувала його душу, але я її не бачила.

“Допоможіть, будь ласка… допоможіть мені, прошу…” 

Пролунав тихий голос в мене в голові і він належав не мені.

“ Допоможіть мені, будь ласка, мені боляче…”

Знову пролунав чужий голос в мене в голові… це був він. Це цей дракон говорить в мене в голові! Я пройшлася навколо його нерухомого тіла, спинившись біля його хвоста звідки несло найбільше гниллю і… О мати рідна! На кінчику його хвоста я побачила золотий вусик! 

Він був огорнутий чимось чорним, що щоразу наче з'їдало його. Ні, не смій чіпати цю душу, кляте шмаття! Щоб це не було, я позбудуся від нього аби тільки повернути Ноксорову душу на місце!

– Я б не радив тобі це чіпати – позаду мене пролунав незнайомий чоловічий голос. Підскочивши, я різко повернулася на голос незнайомця і натрапляю на, ще одного привида біля якого стояв той хлопчина що побіг за темним.

– Можеш йти Каю, ми тут і самі розберемося – мовив чоловік хлопцю і той побіг собі кудись в натовп. – То це ти темна про яку мені розповів Кай? – запитав чоловік з сивиною в чорному волоссі, суворим тоном.

– Так – насторожено відповіла, а привид тільки хмикнув на мою відповідь.