Читати книгу - "Диво"

– Князеві можна, а більш нікому.

І загримотіли засуви.

– Тю, дурна баба! – гукнув Ситник. – Так ото я й відпустив би князя самого!

– Поїдеш зі мною, – звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.

Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві… в чернечім убранні.

– Це що? – здивувався князь. – Хто ви?

– Обитель божа, – сказала та, що з тьмяним голосом.

– Тю, – засміявся Ситник, – баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!

Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.

– Монастир? – Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш; «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».

– Як же зветься монастир? – спитав.

– Шуйський.

То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.

– То ведіть мене до Шуйці, – наказав цілком упевнено.

– Ігуменя Марія на молитві, – мав у відповідь.

– Що? Шуйця – ігуменя? Марія?

Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.

Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:

– Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!

Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив’язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними – темна постать на колінах, незрушима, закам’яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося в її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, пронизливий запах молодості.

– Шуйцю, – прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. – Шуйцю!

– Чого приїхав? – так само тихо спитала вона.

– До тебе.

– Пізно.

– Ніколи не пізно до тебе.

– Обреклася я святому богові.

– А я?

– Покинув мене. Забув.

– Ніколи не забував.

– Тепер пізно.

– Шуйцю!

– Тепер я Марія.

– Маріє-Шуйцю…

– Не гніви бога…

– То помолімось та підемо звідси…

– Куди?

– До тебе.

– Там тепер сестри.

– Ну, то в ліси…

– А там гріх…

– Я нещасний, – сказав він жалібно.

– Знаю. Молись.

– Ти ж не вірила моєму богові.

– А кому вірити? Нема вибору.

Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!

– То зоставиш мене? – прошепотів гаряче.

– Молись.

Вій подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.

– Шуйцю, – несамовито прошепотів він, – я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!

І не дав їй заперечити, швидко похилився па неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.

Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.

– Приїду до тебе з самого Києва! – палко пообіцяв Ярослав.

– Нащо балакати пусте, – сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.

– Приїду! – князь перехрестився. – Ось побачиш.

– Бог усе бачить. – Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, який, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.

– Тверда жона, – зітхнув Ситник, – пробував я тут дещо вивідати – ніхто нічого!

– Хто тебе просив вивідництвувати! – гримнув на нього Ярослав.

– В звичку вже заходить, – сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, – для обезпеки мого князя світлого стараюся!

– Меди ситити розучишся.

– Що меди! Буде князь – будуть і пива, й меди, а не буде – то й нащо воно все?

– Люблю тебе, Ситнику, – розчулено мовив Ярослав, – не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.

Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка в