Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Вправи вели сина до самостійного складання музики й розуміння гармонії.

Найбільш розвиненою з його здібностей була пам’ять. Ще зовсім малим він розпізнавав голоси аж п’ятдесяти диких птахів Японії.

Після занять музикою хлопець вкладався долілиць у своїй кімнаті й записував на п’яти лінійках нотного паперу мелодії разом із акомпанементом, що виникали під час уроку.

Скінчивши твір, він латинськими літерами надписував його назву й ховав аркуш до теки.

З пори зеленого листя, коли син здійснив самостійну подорож літаком, минуло вже півроку.

І тут дружина, впорядковуючи його теку з нотами, «знайшла аркуш нотного паперу з новим твором. На ньому було написано «Kowasuhito», цебто Руйнівник. То, виходить, мати розповідала йому цілий тиждень ті самі легенди та історію селища в лісовій долині, які я слухав стільки років від власної бабусі!

Я попросив пані Т. награти «Ковасухіто» на фортепіано і записав на магнітофонну касету. А тоді надіслав касету до лісової долини матері.

«Може, ти, мамо, і зверталася до сина, перш ніж почати розповідь, із звичайною примовкою: «Як ідеться про давнину, треба й вигадку слухати, наче правду. Гаразд?» Але не мала певності, чи він усе розуміє, хоч і відказує: «Атож!»

То тепер можеш пересвідчитися: він таки збагнув суть твоїх розповідей».

Ось що прагнув я переказати матері.

Минуло два роки.

Щоразу, як мені доводилося виїздити на захід Японії, я неодмінно завертав до лісової долини побачитися з матір’ю і послухати, що вона думає про те чи про інше.

І тут надійшов лист від сестри, який спочатку мене збентежив.

Хоч, власне, там не було нічого незвичайного. Кажу «спочатку», бо в міру того, як я його читав, збентеження поступалося місцем не знаному досі шокові.

«Ти знаєш, матуся не вміє надто виказувати почуття, — писала сестра. — Зараз вона, здається, спокійно обмірковує власне тривале життя. Тобі не варто летіти сюди зразу ж, але коли вибереш зручну часинку, то зазирни до нас…»

Відчуваючи якусь нову недугу, мати звернулася до старого приятеля — сільського лікаря з нашої лісової долини, який порадив їй лягти до лікарні в Мацуямі на обстеження. Розпитуваний сестрою, добряга-лікар зізнався, що матері необхідна операція, до того ж досить складна.

Він сподівався, що вона зможе одужати по важкій операції, покладаючись не стільки на силу її старечого тіла, скільки на знану йому міць духу.

Мати здогадалася, як стоїть справа, й чекала, як було для неї властиво, поки дочка й зять прийдуть радитися, що робити далі.

А тим часом, запевне, прийняла власне рішення й почала готуватися до від’їзду з долини.

Коли підготовка наближалася до кінця, сестра поїхала до Мацуями домовлятися в лікарні. Там усе минуло гладко, бо сільський лікар заздалегідь зв’язався з ними.

І от позавчора мати поїхала на зятевій машині до міста по той бік лісу…

Рішення матері та її підготовка ґрунтувалися на припущенні, що в її віці вона навряд чи повернеться знову в долину після операції.

З її однолітків у селищі залишилися лише лікар та отець-настоятель.

Мати спродала своє останнє майно — комору — тому ж чоловікові, який придбав у неї ділянку й пагорб поза домом. Виручених грошей разом із минулими заощадженнями мало вистачити на тривалий побут у лікарні.

Враховуючи, що значну частину витрат на операцію та догляд перебирав на себе префектурний фонд допомоги престарілим.

І панотець-настоятель, і особливо лікар, який знав, наскільки тяжка материна хвороба, не втримали сліз, коли вранці прощалися з нею перед від’їздом з долини.

Проте мати тільки набурмосилася й, буркнувши панотцеві, що тепер за каплицею Покари за гріхи доглядатиме її дочка, сіла в машину.

Але щойно машина виїхала за «шийку», мати стала просити, щоб її провезли лісовою дорогою, яка починалася там, подивитися з лісу на селище й «виселок».

Звичайно ж, сестра з чоловіком відразу погодились.

«Певно, й ти, К-тяне, знаєш, що стараннями члена парламенту Від нашої дільниці, чоловіка в певному розумінні здібного, весь наш ліс помережано дорогами. Мама вважала, що він як був розбещеним хлопчиськом, так ним і лишився й не виказувала до нього анінайменшої пошани; та й доріг у лісі на дух не переносила й ніколи ними не користувалася.

Дивитися згори на лісову долину й «гірський виселок» і не бачити, як ліс понівечено тими дорогами, навряд чи можливо.

Отож нам не особливо й хотілося звертати на лісову дорогу вгору.

Зупинилися ми на узвишші, де роздоріжжя трьох доріг (одна з яких переходить, як не сумно, у влаштоване разом із сусіднім містечком поле для гольфу).

Мати поводила сивим пучечком волосся на потилиці, і її очі, сховані в трикутних зморшках, зверталися вниз, до річки й вулиць, до «висілка», на дорогу, що губилася в лісі. Хоч на той час вона підупала на здоров’ї і мала землистий колір обличчя, тут вона немов відразу потемнішала на виду.

Ти ж знаєш, що я схильна втручатися в усі справи і дещо легковажна в розмові.

От і цього разу я вискочила перед усіма зі своїми спогадами:

— Пам’ятаєш, мамо, як уся хата пропахла лісовими травами, що ти їх варила? Коли К-тян малим утік до лісу, а потім, як уже знайшовся, довго хворів? А от тепер ліс наскрізь проглядається, так що К-тяна знайшла б без зайвого клопоту навіть мала дитина! От не думала я малою, що наш ліс таким стане…

Трикутні зморшки