Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

лісового жителя, як чоловік чоловіка. Сусід був заслабкий, в Антона ж було сил, як у бика, тож, коли настав час, Антон здійснив свою помсту. Коли Кент привів Антона сюди, велетень спершу розсміявся з маленьких розмірів камери, у яку його помістили, потім із неочікуваної міцності її стін, а по тому щодня просто сміявся й горлав бучних пісень про те, який короткий вік на землі був відміряний йому небесами. Помер він із переможною усмішкою на обличчі — посмішкою людини, що дешевими зусиллями покарала велику кривду.

Кент так ніколи і не забув Антона Фурне. Ніколи не припиняв оплакувати свою невдачу, коли саме йому довелося доправити Антона до в’язниці, і завжди в скрутні хвилини думка про Антона з його рішучим хоробрим серцем повертала Кентові сміливість. Як багато разів казав він собі, що ніколи не стане такою людиною, якою був Антон Фурне. Ніколи не матиме такого великого й благородного серця — байдуже, що закон прирік Антона на смерть на шибениці, видушивши життя з його чудового тіла. Адже всі знали, що Антон Фурне ніколи не скривдив чоловіка, жінки або дитини, допоки не відправився вбити змію в людській подобі, за що й був розчавлений залізною п’ятою закону.

І сьогодні Антон Фурне знову прийшов у камеру й сів поряд з Кентом — на ці самі нари, на яких проспав багато ночей. Кентові марилися його сміх, і його пісні, і його видатна хоробрість, що разом із місячним сяйвом наповнювала собою кімнату — так, що, коли Кент нарешті розтягнувся на нарах, аби заснути, він знав, що душа великого померлого бранця надала йому сил, яких годі було чекати від жодної живої істоти. Адже той помер із усмішкою, зі сміхом, з піснею — і, заснувши, він бачив уві сні Антона Фурне. І в той сон завітав також інший чоловік на ім’я Брудний Фінґерз — і приніс із собою натхнення.

Роздiл 11

Там, де річковий рукав загинається всередину, наче язик приязної собаки, омиваючи берег Пристані Атабаска, досі зберігався квартал Фінґерза — дев’ять напівзруйнованих, понищених негодою та незграбно збудованих хижок, зведених тим ексцентричним генієм, що передбачив торгівельний бум за десять років до його настання. П’ятий будинок з дев’яти, рахуючи від будь-якого кінця, називався Стара Добра Королева Бесс — ім’я, дане самим Брудним Фінґерзом, власником. Це була вкрита чорним толем халупа з двома вікнами, що, наче квадратні очиська, витріщалися на ріку, немов у постійному очікуванні чогось. Уздовж фасаду цієї халупи Брудний Фінґерз приробив критий ґанок, щоб захиститися від злив навесні, від палючого сонця влітку та від снігу в зимові місяці. Там він і просиджував увесь свій час, який не проводив у ліжку.

Вгору і вниз на дві тисячі миль уздовж трьох рік лунала слава Брудного Фінґерза, і траплялися такі забобонні люди, котрі вірили, ніби маленькі боженята й чортенята приходять поспілкуватися з ним на ґанок його халупи. Ніхто вздовж усіх цих річок не вирізнявся такою мудрістю і не був настільки задоволений собою, що не віддав би чимало за безліч таємниць, захованих у голові Брудного Фінґерза. Дивлячись, як він сидить на ґанку Старої Доброї Королеви Бесс, важко було запідозрити, що ця огрядна маса людської плоті, цей велетень із обвислим тілом наділений таким метким гострим розумом. Сидячи у своєму дерев’яному потертому кріслі, він здавався майже безформним. У нього була величезна голова, рідке нестрижене волосся, гладке, як у маляти, і повне, як у херувимчика, обличчя, не більш емоційне, ніж яблуко. Його руки завжди спочивали, складені на велетенському череві, яке ще більше впадало у вічі завдяки величезному годинниковому ланцюжку із золотих самородків із Клондайку, який Брудний Фінґерз постійно крутив у пальцях. Яким чином він, уроджений Александр Топпет Фінґерз, дістав прізвисько «Брудний», пояснити чітко ніхто не міг. Можна було лише припустити, що причиною стала його завжди немита й нечесана подоба.

Якою б не була якість стокілограмової з лишком плоті Брудного Фінґерза, та його розумовий рівень сповнював людей навколо святобливим трепетом. Адже Брудний Фінґерз був юристом, адвокатом диких просторів, лісовим суддею, юрисконсультом стежок, річок та лісів.

У його голові, наче в бібліотеці, зберігалися всі положення англосаксонського права і всі принципи справедливості великої північної країни. Вивчаючи їх, він заглибився в юридичну науку на двісті років назад.

Він знав, що закон не вмирає з віком, що до самої його смерті все відбуватиметься у встановленому законом порядку. Звідти, із запліснявілого минулого він черпав усі тонкощі й хитрощі своєї професії. Він не мав підручників з права. Увесь довідковий матеріал зберігався в його пам’яті, усі факти були викладені у стосах щільно списаних паперів, що пилюжилися в його будинку. Він не ходив до суду, як його колеги, і деякі адвокати в Едмонтоні потайки благословляли його за це.

Власне житло було його храмом правосуддя. Тут він сидів, склавши руки, і виголошував свої рішення, поради, судження — сидів так довго, що інший давно би збожеволів. З ранку до ночі він був невід’ємно вписаний у фасад Старої Доброї Королеви Бесс і покидав ґанок хіба поїсти або сховатися від бурі чи спеки. Годинами він дивився на ріку, і здавалося, що його світлі очі ніколи не моргають. Годинами сидів без жодного руху, жодного слова. Єдиним, хто постійно складав йому компанію, був пес — гладкий, байдужий, лінивий, як і його господар. Пес завжди спав біля його ніг або втомлено трюхикав слідом, коли Брудний Фінґерз вирішував прогулятися до крамниці, в якій брав їжу й товари повсякденного вжитку.

Першим, хто відвідав Кента в камері після його невдалої втечі, був отець Лайонн. За годину по тому отець Лайонн простував до будинку Брудного Фінґерза. Якщо на обличчі Фінґерза інколи й проступав вираз задоволення, це траплялося, коли маленький місіонер мав нагоду завітати до нього. І тоді в нього розв’язувався язик, і до пізньої ночі вони розмовляли про безліч речей, далеких від розуміння інших. Цього ранку отець Лайонн прийшов не випадково, а у певній справі. Коли Брудний Фінґерз почув, що то за справа, він невтішно похитав головою і ще міцніше сплів пальці поверх черева, а тоді заявив про цілковиту неможливість відвідати Кента. Це не в його звичаї. Люди мають приходити до нього самі. А він не любить пішої ходи. Це ж добра третина милі від його халупи до казарм, або й півмилі. І більшість часу — вгору! Якби Кента можна було привести до нього…

Замкнений у своїй камері,