Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Шаллан охопило відчайдушне бажання чимось зарадити — бодай якось допомогти. Вона відчула, що тане під пильним поглядом Адолінових занепокоєних і пристрасних очей.

«Не забувай Кабсала…» — нагадала собі дівчина.

Нинішній залицяльник, щоправда, навряд чи спробує вкоротити їй віку — але це не означало, що в його присутності її мізки могли перетворюватися на рагу. Шаллан кашлянула, прочищаючи горло, й, відірвавши очі від княжича, опустила погляд на малюнок.

— От халепа, — зронила вона. — Я зіпсувала вам настрій. Мистецтво фліртувати мені не дається.

— Розкажіть комусь іншому… — парирував Адолін, беручи її руку в свою.

Приховуючи, що її вже вкотре заливає барва, Шаллан опустила голову й заходилася порпатися в портфелі.

— Вам варто дізнатися, над чим працювала ваша кузина незадовго до смерті, — промовила дівчина.

— Над черговим томом біографії свого батька?

— Ні, — відказала Шаллан, виймаючи аркуш паперу. — Адоліне, Ясна гадала, що Спустошувачі от-от повернуться.

— Що? — насупився той. — Вона навіть у Всемогутнього не вірила. То чого б це їй вірити у Спустошувачів?

— Вона мала докази, — пояснила співрозмовниця, постукуючи пальцем по аркушу. — Чимало їх, боюся, на дні океану, але деякі з її записів таки збереглися й… Адоліне, яка ваша думка: чи дуже важко переконати великих князів позбутися своїх паршменів?

— Позбутися… кого?

— Чи дуже важко переконати широкий загал відмовитися від рабської праці паршменів? Відіслати їх кудись або… — Буря забирай! Тут тільки геноциду бракувало. Але ж вони — Спустошувачі. — …Або звільнити чи ще щось таке. Словом, очистити від них військові табори.

— Чи дуже це важко? — перепитав княжич. — Якщо з ходу, я сказав би, що неможливо. А якщо подумавши, то абсолютно неможливо. Навіщо нам узагалі таке робити?

— Ясна вважала, що вони, ймовірно, пов’язані зі Спустошувачами та їхнім поверненням.

Приголомшений Адолін похитав головою:

— Шаллан, ми заледве домоглися, щоб великі князі вели війну, як годиться. А якщо мій батько чи король зажадають, щоб усі позбулися паршменів… Буря забирай! Та королівство розпадеться за мить!

Значить, принцеса мала рацію і в цьому питанні. Не дивно. Шаллан було цікаво перевірити, як сильно опиратиметься такій пропозиції сам Адолін. А той добре приклався до вина — на позір цілковито ошелешений.

Що ж, час відступитися: побачення пройшло дуже добре, і не варто закінчувати його на мінорній ноті.

— Я лише повторюю за Ясною, — пояснила дівчина, — але, як на мене, Її Світлості Навані ліпше судити про важливість принцесиної пропозиції. Кому як не їй, знаючи власну дочку, розібратися в її записах?

Княжич кивнув.

— Так — зверніться до неї.

Шаллан постукала по аркушу пальцями.

— Я намагалася. Але вона була не надто люб’язна.

— Тітка Навані інколи буває безапеляційною.

— Річ не в тім, — промовила Шаллан, розглядаючи написане на тому аркуші. То була відповідь Навані на лист із проханням аудієнції, щоб побесідувати про дослідження її доньки. — Вона не хоче зустрічатися зі мною і, здається, не бажає визнавати самого мого існування.

Адолін зітхнув.

— Вона відмовляється вірити — я про те, що сталося з Ясною. А ви, так чи інак, нагадуєте їй про правду. Дайте їй час. Вона має зжитися зі своїм горем.

— Адоліне, я не певна, що це може зачекати.

— Я поговорю з нею, гаразд? — запропонував допомогу княжич.

— Це було б чудово! — зраділа дівчина. — Ви просто ясочка.

Той усміхнувся.

— Пусте. Ну, тобто, якщо вже ми, так би мовити, «без п’яти хвилин майже заручені, а там, гляди, й одружені», то нам, певне, варто зважати на інтереси партнера. — Княжич помовчав. — Але нікому більше не кажіть про цю ідею з паршменами, бо така річ не пройде непоміченою.

Та неуважливо кивнула й усвідомила, що витріщається на нього. Настане день, коли Шаллан зможе поцілувати ці вуста. Вона наперед уявляла собі, як це станеться.

Очі Аш! А який він приємний у спілкуванні — вона не сподівалася такого від аристократа! До прибуття на Розколоті рівнини дівчина ще ніколи не зустрічала таких високородних осіб, однак усі знайомі їй люди порівнянного статусу незмінно бували бундючними й навіть сердитими.

Але не Адолін. Буря забирай, у неї запросто може виникнути сильна залежність від його товариства!

Шаллан якусь мить не зважала, що присутні на терасі заворушилися. Але відтак багато хто почав підводитися, дивлячись на схід.

А, так — великобуря.

Глянувши в бік Першопочатку, дівчина відчула сплеск тривоги. Знявся вітер і погнав терасою тріпотливе листя і сміття. Внизу, на Посадському торжищі, встигли спакувати товари, згорнути намети, зняти навіси й позачиняти віконниці. Всі до єдиного військові табори зібралися з духом і завмерли в очікуванні.

Склавши речі в портфель, Шаллан підвелася й, підійшовши до краю тераси, сперлася п’ястком правиці на кам’яний парапет. Адолін долучився до неї. Позаду залунало перешіптування — за ними збиралися люди. Шаллан почула скрегіт заліза об камінь — то паршмени прибирали столи та стільці: ховаючи їх від стихії й водночас звільняючи шлях, яким світлоокі мали евакуюватися в безпечне місце.

Червонуватий горизонт побагровів, наче розгнівана людина, якій в обличчя кинулася кров. Вчепившись у парапет, дівчина спостерігала за трансформацією цілого світу. Втягувалися ліани, закривалися скелебруньки. Ховалася по нірках трава. Хтозна-як, але вони все розуміли. І знали, що зараз буде.

Повітря зробилося прохолодним і вільглим, а передбуряні шквали, війнувши в обличчя Шаллан, зібрали її волосся в такий собі «кінський хвіст» на потилиці. Внизу, просто на північ від них, у військових таборах звалювали на купу сміття та відходи, щоб стихія понесла їх геть. У цивілізованих краях таке забороняли, бо вітер міг занести непотріб у сусіднє містечко. Але тут сусідів не було.

Обрій потемнів іще більше. У декого на терасі не витримували нерви, й такі легкодухи тікали в безпечне місце, але більшість, затамувавши подих, стояла й дивилася. Над головою крихітними осяйними річечками пурхали спрени вітру. Не відриваючи очей від східного боку неба, Шаллан узяла Адоліна під руку. Збігло ще кілька хвилин — і Шаллан нарешті побачила те, що хотіла.

Буряну стіну.

Величезне полотнище води та уламків, гнане перед стихією. Подекуди крізь нього проблискувало якесь світло позаду, виявляючи всередині порухи й тіні — наче кістки в опроміненій руці, в товщі тієї руйнівної стіни щось було.

Хоча буряна стіна була ще далеко, більшість глядачів повтікала. За лічені миті на терасі зосталася всього жменька людей — зокрема й Адолін та Шаллан. Дівчина зачаровано спостерігала за наближенням стихії. Це тривало довше, ніж вона очікувала: буря летіла зі страхітливою швидкістю, але була така величезна, що її ставало помітно ген іздалеку.

Вона поглинала Розколоті рівнини — плато за плато. І незабаром, насуваючись і ревучи, замаячила перед військовими таборами.

— Нам треба йти, — промовив зрештою княжич, але Шаллан все одно що не чула.

Життя.