Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Буря містила щось живе — такого ще не зображував жоден художник і не описувала жодна дослідниця.

— Шаллан!

Адолін потягнув її в бік кордегардії, але дівчина, вчепившись правицею за парапет, не рушила з місця. Захищеною рукою вона тримала портфель, притискаючи його до грудей. Щось загуділо. Фрактал.

Вона ніколи не була так близько від великобурі. Навіть за лічені дюйми від неї — коли їх розділяла тільки віконниця — до стихії насправді було значно далі. Спостерігаючи, як на військові табори опускається її темрява…

«Я маю це намалювати».

— Шаллан! — вигукнув княжич, силкуючись відтягти її від парапету. — Хутчіш, бо двері в кордегардію зачинять!

Художниця, здригнувшись, усвідомила, що на терасі зосталися тільки вони. Дозволивши Адолінові зрушити себе з місця, вона прожогом перетнула спорожніле патіо й заскочила за княжичем до кордегардії, де було напхом напхано світлопанства з переляком в очах. Одразу за нею заскочили Адолінові охоронці, і кілька паршменів зачинили міцні двері. Гупнув, ставши на місце, засув, відгороджуючи присутніх від неба та залишаючи їм тільки й світла, що від сфер на стінах.

Шаллан почала рахувати. Ось він, перший удар стихії — вона так і відчула її прихід. За ним стояло щось більше, ніж грюкіт у двері й розкоти далекого грому.

— Шість секунд, — сказала дівчина.

— Що? — не зрозумів Адолін.

Він сказав це півголосом, а решта присутніх перемовлялися пошепки.

— Між миттю, коли слуги зачинили двері, та приходом великобурі пройшло шість секунд. Ми могли б побути знадвору рівно на стільки ж довше.

Адолін глянув на свою супутницю, не вірячи тому, що чує.

— Тільки-но усвідомивши, навіщо ми на цій терасі, ви здавалися нажаханою.

— Так і було.

— А тепер шкодуєте, що не зосталися там до останньої можливої миті?

— Е-е… так, — зізналася та, заливаючись барвою.

— Не знаю, що про вас і думати. — Княжич не зводив із неї очей. — Ви не схожа на жодну з моїх попередніх знайомих.

— Це все моя жіноча загадковість.

Той звів брову.

— Так кажуть, коли почуваються неабиякими дивачками, — пояснила Шаллан. — Але демонструвати розуміння цього факту вважають неввічливим. То що, ми просто… чекатимемо тут?

— У цій комірчині? — здивовано кинув Адолін. — Ми світлоокі, а не худоба. — І княжич жестом указав туди, де кілька слуг устигли відчинити двері, що вели вглиб гори. — Там дві вітальні. Одна чоловіча, друга жіноча.

Шаллан кивнула. Під час великобур представники різних статей інколи розходилися по окремих кімнатах, де правили теревені. Скидалося на те, що в цій винарні також шанували відповідну традицію. А ще там, певне, подаватимуть закуски. Дівчина рушила в бік дамської вітальні, але княжич стримав її за руку й промовив:

— Я подивлюся, чи не вийде влаштувати вам екскурсію на Рівнини. Амарам казав, що прагне дослідити їх ґрунтовніше, ніж під час вилазок на плато. Здається, завтра вони з батьком розмовлятимуть про це за вечерею, тож я спитаю, чи не можна взяти й вас. А також проведу роботу з тіткою Навані. Може, поговоримо про результати моїх старань на бенкеті наступного тижня?

— А наступного тижня буде бенкет?

— Наступного тижня завжди буває бенкет, — відказав княжич. — Треба лише з’ясувати, хто його влаштовує. Я дам вам знати.

Шаллан усміхнулася, й вони розійшлися. «До наступного тижня ще надто далеко, — подумала дівчина. — Доведеться знайти зручний привід побачитися з Адоліном раніше».

Невже вона справді пообіцяла, що допоможе з розведенням прірводемонів? З таким дефіцитом часу, як у неї, тільки додаткового клопоту бракувало! А втім, до жіночої вітальні вона заходила з відчуттям, що день таки вдався. Її охоронцям там було не місце, і ті чекали в передпокої.

Шаллан прогулювалася жіночою вітальнею, добре освітленою самоцвітами в кубках — ограненими, але не оправленими в сфери. Недешевий декор.

Відчуття підказувало дівчині, що їхня з Адоліном розмова розчарувала б хоч Тин, хоч Ясну, якби обидві її наставниці були тут. Перша вважала б, що маніпулювати княжичем треба активніше, а друга вимагала б від Шаллан тримати себе в руках і стежити за язиком.

Хоча скидалося на те, що Адолінові вона до вподоби й такою. А тому Шаллан так і кортіло закричати від радості.

Але позирки жінок довкола неї розвіяли це відчуття — дехто відвертався від дівчини, а дехто, підібгавши губи, змірював її скептичними поглядами. Крутячи амури з найзавиднішим парубком королівства, популярності не здобудеш — а надто коли ти ще й іноземка.

Проте Шаллан було байдуже: вона тут не для того, щоб заводити подруг — їй треба лише знайти Урітіру й розкрити його таємниці. А здобуття довіри княжича — неабиякий крок у потрібному напрямку.

І дівчина вирішила нагородити себе — досхочу наїстися солодощів і ще раз поміркувати над тим, як проникнути в маєток ясновельможного Амарама.

 

50. Неогранені самоцвіти

 

Якщо між Променистих і був неогранений самоцвіт, то це Втілювачі волі, бо вони, попри заповзятливість, грішили непослідовністю, а Інвія писала про них: «примхливі, нестерпні, ненадійні» — вважаючи за очевидне, що інші погодяться з такою оцінкою. Як нерідко бувало з Інвією, такий погляд міг хибувати на нетерпимість, бо цей орден зажив слави дуже неоднорідного й неоднакового за натурою, крім спільної для його членів любові до ризикованого, нового й химерного. «Слова Променистого ордену», розділ 7, с. 1

 

Тримаючи в руці келих вина, Адолін сидів у кріслі з високою спинкою і слухав, як знадвору бушує стихія. У цьому кам’яному бункері він мав би почуватися в безпеці, але сама природа великобур підривала такі відчуття — хай які обґрунтовані. Княжич зрадів би Риданню, а з ним і кількатижневому припиненню буревіїв.

Повз Адоліна проходив Еліт, і він відсалютував тóму келихом. Зовні, на терасі винарні, княжич його не помітив — але ця зала правила за схованку від бур іще й кільком крамницям на Посадському торжищі.

— Ну що — готовий до поєдинку? — поцікавився Адолін. — Еліте, ти вже змусив мене прочекати цілий тиждень.

Невисокий, лисуватий чоловік допив вино, опустив свою чашу й, не дивлячись на Холіна, сказав:

— Мій кузен планує вбити тебе за дуель зі мною — одразу після того, як уб’є мене за прийнятий виклик. — Еліт зрештою обернувся до княжича. — Та коли я втопчу тебе в пісок арени і здобуду всі Сколки твоєї родини, то стану багатим — а про мого кузена ніхто й не згадає. Чи готовий я до поєдинку? Чекаю не дочекаюся, Адоліне Холін.

— Ти ж сам захотів зачекати, — парирував той.

— Щоб мати більше часу наперед посмакувати те, що я збираюся з тобою зробити, — усміхнувся безкровними вустами Еліт і пішов своєю дорогою.

Ну й моторошний тип. Нічого, Адолін із ним розбереться — їхню дуель призначено через два дні. Але доти грозовою хмарою нависала завтрашня зустріч зі Сколкозбройним паршенді. Що-то буде, якщо вони зрештою домовляться про мир?

Княжич обмірковував цю думку, роздивляючись вино та слухаючи упіввуха, як позаду теревенить із кимось Еліт. Голос його співрозмовника здавався знайомим, еге ж?

Він випростався й озирнувся через плече. Садеас. Скільки той уже