Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Згодом ця картина, що мала назву «Мадонна-49», побувала на багатьох виставках, і навіть плакат із неї справляв неабияке враження, бо коли він потрапив на очі моїй добропорядній обивательці Марії, то вдома дійшло до сварки; а проте згодом картину за кругленьку суму придбав один райнський промисловець, і вона, мабуть, і досі ще висить десь у конференц-залі якоїсь адміністративної висотної будівлі, і під її впливом перебувають тепер уже члени правління.

А самого мене тішило оте талановите неподобство, що його виробляли з моїм горбом і моїми пропорціями. Та ще й те сказати: нам з Улою, з огляду на нашу популярність, за одну годину позування вдвох голою натурою платили по дві з половиною марки. Ула також уже призвичаїлася до роботи моделлю. Відтоді, як вона почала регулярно приносити додому гроші, художник Ланкес із його великою й переконливою долонею тепер ставився до неї краще й бив її лише тоді, коли для його геніальних абстракцій потрібна була грізна десниця. Тож і для цього художника, котрий доти з міркувань суто зорових Улу як модель ніколи не використовував, дівчина в певному сенсі стала музою, бо лише ті ляпаси, які він давав їй, надихали його руку, руку художника, справжньою творчою снагою.

Щоправда, своєю тонкосльозою тендітністю, що була, по суті, янгольською впертістю, Ула й мене часом провокувала на насильство, проте мені завжди вдавалося опанувати себе, і я щоразу, коли в мене свербіли руки взяти батога, запрошував її до кондитерської, а тоді — звісно, трохи поснобістському, чого я навчився, водячи дружбу з художниками, — вів її, таку собі рідкісну гінку квітку поруч із моїми пропорціями, прогулятися на залюднену й витрішкувату Кьоніґсалєе, купляв їй лілові панчохи й рожеві рукавички.

Інакше було з художником Розкольниковим, який, навіть не намагаючись підступитися до Ули, мав із нею щонайінтимніші взаємини. Так, одного разу він змусив її позувати на обертовому крузі з широко розведеними ногами, одначе малювати не малював, а сів на ослінчика за кілька кроків якраз навпроти її соромітного місця і втупився туди очима, вперто бурмочучи щось про злочин і кару, поки те Музине місце змокріло, розверзлося, та й Розкольников самим своїм витріщанням та бурмотінням домігся того, чого хотів, а тоді підхопився з ослінчика, схопив пензля, й величні мазки на мольберті поклали початок «Мадонні-49».

Витріщався Розкольников іноді й на мене, хоч і з інших причин. Як на нього, мені чогось бракувало. Він казав щось про вакуум, який нібито виникає в мене між руками, й раз у раз тицяв мені в долоні всілякі речі, яких йому з його сюрреалістичною уявою спадало на думку тьма-тьмуща. Скажімо, він озброїв Оскара пістолетом і сказав мені, Ісусові, цілитися в Мадонну. Я мав подавати їй піскового годинника або дзеркало, яке її жахливо спотворювало, позаяк було опукле. Я тримав обіруч ножиці, риб'ячі кістяки, телефонну слухавку, черепи, невеликі літачки, панцернички, океанські лайнери, а проте вакууму — і Розкольников це швидко збагнув — заповнити не щастило.

Оскар із жахом очікував того дня, коли Розкольников принесе річ, тримати яку в руках міг лише я. Та коли нарешті він таки приніс барабана, я закричав:

— Ні!

Художник:

— Візьми барабана, Оскаре, я тебе розгадав!

Я, тремтячи:

— Ніколи! Це вже відійшло в минуле.

Він, похмуро:

— Нічого нікуди не відійшло. Усе повертається — злочин, кара й знову злочин!

Я, з останніх сил:

— Оскар уже спокутував свій гріх, дозвольте йому не брати в руки барабана. Я триматиму все, що завгодно, — тільки не цю бляшанку!

Коли муза Ула схилилася наді мною, я плакав і, сліпий від сліз, не зміг завадити тому, щоб вона мене поцілувала — щоб муза поцілувала мене страшним поцілунком. Ви, всі, кого коли-небудь торкнувся цілунок музи, ви запевне зрозумієте, що після того цілунку-тавра Оскар одразу знов узяв до рук барабана, оту бляшанку, яку багато років тому відкинув, закопав у піску на кладовищі в Заспе.

Але я не барабанив. Я просто позував і на картині вийшов — що вже само собою досить-таки погано — Ісусом, який барабанить, сидячи на голому лівому коліні в Мадонни-49.

Оце таким побачила мене Марія на тій афіші, що повідомляла про художню виставку. Не сказавши мені ані слова, Марія побувала на виставці й, мабуть, довгенько стояла перед тією картиною, наливаючись гнівом, бо згодом, як повернулась додому, зажадала від мене пояснень і відшмагала шкільною лінійкою мого ж таки сина Курта. Ще кілька місяців тому Марія знайшла собі добре оплачувану роботу в одній чималій делікатесній крамниці — спершу місце продавщиці, а дуже скоро, бувши жінкою тямущою, і касирки — й тепер трималася зі мною як людина, що цілком обвиклася на заході, а не простенька біженка зі сходу й спекулянтка, отож могла небезпідставно назвати мене свинюкою, бабієм і розпусником, кричала також, що не хоче більше бачити паскудних грошей, які я заробляю отими своїми мерзотами, і самого мене теж, мовляв, більш не хоче бачити.

І хоч ці останні слова невдовзі Марія забрала назад, а за два тижні взяла на господарство добру частину з мого заробітку натурника, я все ж таки вирішив покласти край спільному мешканню і з нею, і з її старшою сестрою, і зі своїм сином Куртом; власне, я надумав перебратися десь якомога далі — до Гамбурга, а як пощастить, то й знов до моря, однак Марія, досить швидко змирившись із моїм запланованим переїздом, умовила мене — і Густа її підтримала — підшукати кімнатку десь неподалік від неї й Куртика, принаймні в самому Дюсельдорфі.

Їжачок

Зрубаний, вирваний з корінням, звіяний вітром, відновлений, зрозумілий і знову прийнятий... Аж коли Оскар винайняв собі житло, він опанував мистецтво повертатися до барабана. У цьому мені допомагала не лише кімнатка, а й їжачок, і похоронна контора у дворі, й пан Мюнцер; та й сестра Доротея відіграла в моєму поверненні не останню роль.

Чи ви чули щось про Парцифаля? Я й сам знаю про нього небагато. Тільки й пригадую оту історію з трьома краплями крови на снігу. Історія правдива, бо стосується мене. Та, либонь, вона стосується кожного, хто має якусь ідею. Але ж Оскар пише про себе, тож він і підозрює, що ту історію створено спеціально для нього.

Щоправда, я й далі слугував мистецтву, давав малювати себе і синім, і зеленим, і жовтим, і землистого кольору, давав ставити себе на якому-небудь тлі