Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

своє співчуття, і який він з'їв із перебільшеним апетитом, щоб показати їм, що цінує їхнє співчуття. Але яка то була полегкість — вийти з сигарою на терасу, вимощену кам'яними плитами, що їх так майстерно за формою та кольором підібрав Босіні; з усіх боків його облягала ніч, чудова ніч: вітер ані шелесне в листі, а пахощі такі п'янкі, що серце заходиться солодким болем. Газон був мокрий від роси, і він почав ходити по плитах туди й сюди, аж поки йому почало здаватися, ніби їх уже стало троє і що, дійшовши до кінця тераси, вони повертаються назад і його батько завжди ближче до будинку, а його син завжди ближче до газона. Обидва легенько тримають його під руки; він не зважувався підняти руку до сигари, щоб їх не потривожити, і вона тліла, обсипаючи його попелом, поки нарешті випала з його уст, мало не обпікши їх. Тоді вони зникли, він лишився сам, і рукам стало холодно. Вони ходили втрьох, три Джоліони в одній особі.

Він стояв непорушно, прислухаючись до різних звуків: ось дорогою проїхала карета, десь удалині гуркотить поїзд, на Гейджевій фермі загавкав собака, зашепотіло листя, конюх заграв на сопілці. Небо всіяли зорі — яскраві, тихі й такі далекі! Місяць іще не зійшов. У мороці видно тільки темні плити та схоже на шабельні леза листя ірисів попід терасою — його улюблені квіти, покручені, згорнуті пелюстки яких забарвлені в колір ночі. Він повернувся до будинку. Великий, темний, і жодної живої душі в тій половині, де живе він. Сам-самісінький! Ні, він не може жити тут у такій самоті. А проте, поки існує краса, чому людина має почувати себе самотньою? Відповідь — наче на якусь безглузду загадку — була: тому що вона почуває. Що більша краса, то більша самотність, бо основа краси — гармонія, а основа гармонії — єднання. Краса не може втішити, якщо вона позбавлена душі. Ця ніч, до болю прекрасна, осяяна яскравими гронами зір, напоєна медвяними пахощами трав, — ця ніч не дасть йому насолоди, поки він розлучений з тією, що стала для нього ідеалом краси, її втіленням і сутністю, розлучений непорушними законами добропристойності.

Всю ніч він не міг заснути, намагаючись збудити в своєму серці покору, таку невластиву Форсайтам, що звикли робити усе по-своєму, маючи для цього міцні матеріальні підстави, успадковані від предків. Проте удосвіта він задрімав, і йому приснився дивний сон.

Він стояв на сцені, закритій височезною розкішною завісою, що сягала зірок і простягалася півколом уздовж рампи. Сам він був крихітний — малесенька неспокійна чорна фігурка, що бігала туди й сюди, але найдивовижніше було те, що він був не тільки самим собою, а й Сомсом, і тому не тільки відчував, а й спостерігав. Ця фігурка, в якій злилися він і Сомс, намагалась продертися крізь завісу, але завіса, щільна й темна, не пропускала їх. Кілька разів він пробіг сценою туди й сюди, аж поки нарешті — о радість! — помітив вузеньку щілину, крізь яку засяяли барви казкової краси, ніби позичені у ірисового цвіту. Здавалося, перед ним відкрилося видіння раю, далеке й невимовно прекрасне. Він швидко ступив уперед, щоб пройти туди, але завіса одразу стулилася перед ним. Болісно вражений, він — чи то був Сомс? — рушив далі, і вдруге завіса розхилилася, відкривши щілину, яка знову зникла, перш ніж він устиг пройти крізь неї. Це повторювалося безліч разів, аж поки він прокинувся з ім'ям Айріні на устах. Цей сон дуже прикро вразив Джоліона, особливо це ототожнення його з Сомсом.

Зранку, побачивши, що робота не клеїться, він сів на коня Джоллі й кілька годин їздив верхи, щоб стомитися. Наступного дня він вирішив поїхати до Лондона: може, йому пощастить дістати дозвіл вирушити слідом за дочками у Південну Африку. Тільки-но він почав складати речі, як поштар приніс такого листа:

«Готель «Зелений»,

Річмонд, 13 червня

Мій любий Джоліоне!

Ви здивуєтеся, довідавшись, як близько я тепер від Вас. Париж став нестерпний, і я приїхала сюди, ближче до мого порадника. Мені так хочеться побачити Вас. Відколи Ви поїхали з Парижа, я не мала з ким перемовитися словом. Як там Ви і чи все гаразд із Вашим сином? Здається, ніхто не знає, що я тут.

Завжди Ваш друг Айріні»

Айріні за три милі від нього! І знову їй довелося втекти! Він стояв, а на устах його з'явилася дивна усмішка. На таке він не міг навіть сподіватися.

Опівдні він вирушив пішки через Річмонд-парк і дорогою думав: «Річмонд-парк! Слово честі, він підходить нам, Форсайтам!» Не те що Форсайти мешкали тут — ніхто тут не мешкав, крім членів королівської родини, лісничих та оленів, — але в Річмонд-парку природі дозволяли розвиватися тільки до певної межі, і вона прагнула здаватися якомога природнішою й наче говорила: «Погляньте на мої інстинкти — це майже пристрасті, які от-от звільняться з-під моєї влади, але, звичайно, не зовсім! Справжня суть володіння полягає в тому, щоб володіти собою». Так, Річмонд-парк справді володів собою, навіть цього ясного червневого дня, коли то тут, то там на верхівках дерев озивалися зозулі і горлиці сповіщали про те, що літо тепер у розпалі.

Готель «Зелений», куди Джоліон прийшов о першій годині, стояв майже навпроти славетного готелю «Корона і скіпетр»; він був скромний, дуже респектабельний, і в ньому завжди можна було знайти холодну яловичину, агрусовий пиріг і двох-трьох вельможних удів, так що перед дверима майже завжди стояла карета, запряжена парою коней.

В кімнаті, оббитій ситцем, таким лискучим, що, здавалося, самий його вигляд забороняв виявляти будь-які почуття, на круглому стільчику з вишитим сидінням сиділа Айріні й грала «Гензеля і Гретель» [46] по старих нотах. Над нею на стіні висіла гравюра, яка зображала королеву на поні серед гончаків, мисливців у шотландських шапках і впольованих оленів; біля неї на підвіконні цвіла в горщику біло-рожева фуксія. Вся кімната була настільки просякнута вікторіанським духом, що Айріні, вбрана у вузеньку сукню, здалася Джоліонові Венерою, що виходила з мушлі минулого сторіччя.

— Якби господарю не засліпило очей, — сказав Джоліон, — то він би показав вам на двері: ви порушили весь його стиль.

Своїм жартівливим тоном він розвіяв напруження. На підобідок їм подали холодну яловичину з маринованими горіхами, агрусовий пиріг і імбирне пиво в череп'яній карафці. Попоївши, вони пішли в парк, і жартівлива розмова завмерла — її змінила мовчанка, якої Джоліон так боявся.

— Ви не розповіли мені про Париж, —