Читати книгу - "Вовк-тотем"

Забризкані тиньком і смердючі від поту будівельники поступово завершували роботу. Від запаху м’яса в них потекли слинки й вони підбігли до казана, оточили його, вигукуючи й співаючи:

Один низькорослий і з виряченими, як у жаби, очима чоловік, скориставшись безладом, ущипнув за сідниці жінку, яка поралась біля казана, і, голосно сміючись, пожартував:

— Хто сказав, що жабі не їсти лебедятини? Ось вона зараз і поїсть її.

Однак ще не завмер його голос, як йому дісталося коцюбою.

Побачивши, що м’ясо ще не готове, будівельники, оголивши свою плечі й розмахуючи брудними рушниками, попрямували до озера. Дехто з них став на пліт і поплив до середини озера. А інші, хто вмів добре плавати, давно вже розділися догола й пострибали в воду, після чого попливли по-собачому так само на середину озера, забовтуючи воду й розпускаючи за собою брудні хвилі. У ту мить здавалося, що на сцену з декораціями «Лебединого озера» увірвався якийсь строкатий натовп комедіянтів. З озера, яке перед цим щойно заспокоїлося, знову злякано злетіла зграя водяного птаства, й простір заповнився їхніми зойками.

Ян Ке не розумів, чому ці селяни, хоч вони так само були монголами, так швидко забули водяних духів, яким монголи поклонялися? У Пекіні, ще до від‘їзду на колгоспне пасовище, коли молоді інтелігенти проходили повз урядовий будинок аймаку, дехто з кадровиків, як монголи, так і ханьці, які прийшли побачитися з ними, у приватних розмовах казав їм, що коли вони прибудуть у степ, вони повинні поважати звичаї, традиції й релігію місцевих кочовиків. Зокрема, тоді мова зайшла про те, що в монгольському степу бракує води, тому монголи надзвичайно поважають водяних духів і ніколи не перуть одяг у річках та озерах, тим більше не наважуються там купатися. Історії відомо, що ранні монголи пролили ріки крові, воюючи з ісламськими народами, які полюбляють купатися в природних водоймах, профануючи монгольських водяних духів. Кадровики сподівалися, що після того, як молоді інтелігенти прибудуть у степ, вони в жодному разі не підуть плавати в річці чи в озері. І ось уже більше двох років навіть ті пекінці, які полюбляли плавати, стримувалися у своєму захопленні. Однак хто б міг подумати, що ці будівельники-монголи з селян так нахабно порушать правила степу?

Яну Ке вже не ставало терпіння стояти там, тож він намірився повертатися до своєї юрти, щоб порадитися з Ченем Чженем, що робити в такій ситуації. Щойно він зробив декілька кроків, як раптом помітив під стіною однієї з землянок п’ять-шість величезних бульб. Він знову злякався, згадавши схожих на фей лебедів-півоній, тож поспішив підбігти до цієї землянки й уважно оглянути корені. Він ніколи раніше не бачив бульби півоній, а ці були завбільшки з овечу голову і схожі на величезний шишкуватий батат. Квітконосні пагони вже були обрізані, залишилися тільки кілька щойно пророслих ніжних паростків світло-червоного кольору. Найбільші бульби були складені в оббиті залізом відра великого розміру — в одне відро могла поміститися лише одна бульба; більшу половину відра займав вологий пісок. Схоже було, що його насипали, аби зберегти бульби свіжими.

Ян Ке поспішив спитати в Ершуня:

— Це — коріння півоній? Де їх викопали?

— Так, білих півоній. Вони ростуть у горах, але де точно — я тобі не скажу, — відповів Ершунь. — Декілька днів тому ми вивезли звідти їх більше, ніж піввоза, і всі продали в місто, китайським аптекам.

Ян Ке звісно ж і подумати раніше не міг, що ті піввантажівки півонієвих бульб, які вирив і вивіз Бао Шуньґуй, будуть лише маленькою часткою, а коли прийдуть будівельники, то всі лебеді-півонії на цьому пасовищі будуть остаточно викорінені. Ці люди, які не любили навіть власної батьківщини, коли прибували в інші землі, починали безсоромно їх грабувати.

Коли Ян Ке повернувся додому, він розповів Ченю Чженю і Ґао Цзяньчжуну усе побачене й відчуте за цей день.

Чень Чжень теж так розлютився, що дуже довго не розмовляв, а коли трохи відійшов, то сказав:

— Те, що ти розповів, — це копія в мініатюрі взаємин між скотарями і хліборобами в Східній Азії протягом кількох тисячоліть. Якщо кочовики стають хліборобами, вони потім повертаються і вбивають степ. При цьому програють обидві сторони.

Ян Ке, все одно не розуміючи, спитав:

— Але чому неодмінно обидві сторони мають страждати? Вони ж виростають з одного кореня, чому ж вони мучать одне одного? Нехай би скотарі займалися скотарством, а селяни — землеробством, і всі жили собі спокійно, чи не так?

Чень холодно сказав:

— Земля не така вже й велика, а всі хочуть жити добре, тож історія людства по суті своїй є історією боротьби й охорони свого простору для існування. Китайці — дрібні селяни, вони все своє життя, опустивши голову, доглядають клаптики землі, які мають у себе перед носом, і далі цього не бачать, обрій у них дуже вузький. І ми, якби не приїхали в степ, сиділи б там і далі свого