Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

з цього дня, на вулицях Чикаґо стали з’являтися натовпи людей. Демонстрації, організовані клубами, проходили по всіх виборчих округах — як у найглухіших куточках міста, так і в центральних кварталах. Ці зловісні процесії, покликані до життя лютими закликами мера, складалися з пересічних непомітних людей — службовців, робітників, дрібних крамарів, а також усіляких поборників релігії та моралі, незалежно від типу їхніх занять. Вечорами, покінчивши з денною працею, вони крокували вулицями туди і сюди або збиралися в дешевих шинках і своїх партійних клубах і готувалися... До чого? До того, щоб увечері фатального понеділка, коли в муніципальній раді буде вирішуватися доля проекту Ковпервуда, з’явитися до ратуші та зажадати від загрузлих у гріхах законників виконати волю народу. Френк, прямуючи якось уранці в контору, сів у вагон своєї надземної залізниці і побачив там впливових, статечних городян. Вони поважно сиділи на лавах із газетами в руках, а на вилогах їхніх маринарок красувалися дивного вигляду значки: одні в формі шибениці з петлею, інші — у вигляді знаку запитання, оповитого написом: «Ти даси себе обікрасти?»

Шановні громадяни навіть не підозрювали, що той, кого вони так боялися та ненавиділи, перебуває зараз поруч із ними. На зборах, тумбах для розклеювання афіш і на глухих стінах будинків кидалися у вічі величезні плакати:

Волден Х. Лукас — проти хабарників!

Кожен громадянин міста Чикаґо повинен

СЬОГОДНІ, У ЧЕТВЕР, 12 ГРУДНЯ,

прийти ввечері в ратушу і приходити туди

щопонеділка до того часу, поки не вирішиться

питання про міські залізничні концесії.

Ми маємо відстояти інтереси міста

та захистити його від ГРАБУНКІВ.

ГРОМАДЯНИ, прокидайтесь

і покінчіть із хабарниками!

Крикливі газетні заголовки закликали до чогось подібного. В церквах, клубах та інших громадських місцях виголошувалися запальні промови. Люди, здавалося, сп’яніли від лютого шаленства боротьби. Ні, вони не скоряться цьому титану, котрий намірився зазіхнути на їхні права, не дозволять цьому дракону, що залетів до них із східних штатів, зжерти місто. Він або чесно заплатить місту данину, або буде вигнаний із його меж. Нехай і не мріє про концесії на п’ятдесят років. Закон Мірса має бути скасований, і Ковпервуд повинен з’явитися в муніципалітет як скромний і чесний прохач. Жоден депутат, котрий отримав від нього хоча б долар, не може вважати своє життя в безпеці.

Треба було володіти неабияким запасом хоробрості, щоб протистояти таким загрозам. Депутати були героями. На засіданнях комітету, куди Френк мав вільний доступ, він пускав у хід усе своє красномовство, намагаючись довести справедливість своїх домагань. Він готовий платити, позаяк знає, що голоси в муніципалітеті продаються, але тим не менше депутати тільки виконують свій обов’язок. Непохитне нахабство та холодне серце Ковпервуда вселяли бадьорість у душі його поплічників, а думка про тридцять тисяч доларів була надійним щитом, здатним витримати найсуворіші удари. Проте багато депутатів меланхолійно задавали собі запитання: що будуть вони робити після того, як продадуть інтереси своїх виборців?

Й ось настав понеділок, день вирішальної битви. ­Уявіть високу громіздку будівлю з чорного граніту, що архітектурою своєю віддалено нагадує споруди Стародавнього Єгипту. Ця споруда вартує мільйони доларів і служить одночасно як міською ратушею, так і місцем засідань окружного суду. Того знаменного вечора всі чотири вулиці, на які виходить ця будівля, були запруджені юрмами народу. В їхніх очах Френк став уже легендарною особистістю: це була не людина, а демон — із кам’яним серцем, казковим багатством і злочинними намірами.

Саме цього вечора «Кронікл», добре розрахувавши день і годину, заповнила цілу шпальту вельми детальним, хоча і дещо перебільшеним описом нью-йоркського палацу Ковпервуда. Нічого тут не було забуто — ні дивовижі зимового саду з його орхідеями, ні біло-рожева кімната з її немеркнучою зорею, ні басейни з рожевого та блакитного алебастру, ні мармурові статуї та фризи. Серед усієї цієї розкоші та млості, серед своїх книг і рідкісних скарбів, на пишному ложі, влаштованому на кшталт гойдалок, статечно сидів Френк Алджернон Ковпервуд. Далі слідували туманні натяки, з яких можна було зробити висновок, що в години відпочинку одаліски веселять володаря танцями та розвагами, про які краще навіть не згадувати.

А в залі засідань ратуші зібралася водночас така зграя хижих, голодних і нахабних вовків, яка навряд чи коли-небудь збиралася разом. Зала була простора, вона освітлювалася високими вікнами в південній стіні і важкою, доволі химерною бронзовою люстрою, що спускалася зі стелі. Шістдесят шість лавок, зайнятих міськими райцями, розташовувалися півколом в кілька рядів, відполіровані до блиску чорні дубові лавки були прикрашені вигадливою різьбою, а на блакитно-сірих стінах виблискували золоті арабески, надаючи всьому, що відбувалося в залі, відтінку пишноти та величі.

Над кріслом голови висів величезний, написаний олійними фарбами портрет колишнього мера — препогано виконаний, запилений і тим не менш значний. У цій залі, завдяки його розмірам та облаштуванню, голоси ораторів зазвичай звучали чітко та чулися в усіх куточках, але того вечора їх заглушали тупіт крокуючих ніг і дріб барабанів, що рвалися в зачинені вікна. У вестибюль поруч із залою засідань набилося не менше тисячі людей — хто з палицями, а хто з мотузками. Вони привели з собою навіть невеличкий духовий оркестр, який час від часу намагався грати «Квітни, квітни, Колумбіє, щаслива земля», «Моя країно, оспівую тебе» чи «Діксі». Депутат Шлумбом скаржився, що виборці вимотали з нього всю душу. Він з’явився у ратушу в супроводі цілого натовпу в триста осіб. «Охоронці» залишилися біля дверей, попередивши свою жертву, що після закінчення засідання він знайде їх тут у повному складі. Все це справило на пана Шлумбома напрочуд сильне враження.

— Що ж це таке? — спитав він свого колегу і сусіда по лаві, депутата Гейвегана, коли, сівши на місце, відчув себе, нарешті, в певній безпеці. — І це — вільна країна?

— Холера його знає! — відказав пан Гейвеган стомлено. — В житті ще не бачив такої зграї головорізів, що орудує зараз у нашому двадцятому виборчому. Нам тепер, хай йому грець, рота розкрити не дають. Що газети велять — те і роби, ось до чого дійшло.

Депутат Пінський і депутат Гоберкорн радилися в кутку. Обличчя цих двох джентльменів були похмурі.

— Ось що я вам скажу, Джо, — заявив пан Пінський своєму соратнику. — Все це накоїв наш шановний Лукас, це він збаламутив народ. Цієї ночі я навіть не ночував