Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Що тепер із нею буде? — питає Горбач. — З цією... Ну, з Хресною… Вона залишиться там назав­жди?

Сліпий киває.

— Залишиться. А що з нею буде — це не наш з тобою клопіт.

— Вона дуже маленька!

Сліпий обнишпорює кишені у пошуках сигарет, але нічого не знаходить.

— Маленька, зате живуча, — відказує він.

Горбач якийсь час мовчить, перетравлюючи цей аргумент.

— А де вона захована? — питає він з огидою. — Ну... ти зрозумів... Де вона лежить? Доросла...

Сліпий знає, що Горбач зараз собі уявив. Як Хресну, що «обернулася» на лялечку, витягують звідкись із шафки в роздягальні при спортзалі, і яке незабутнє враження це справляє на вихователів.

— Її ніде тут нема, вона є тільки в Лісі, — відповідає він. — Я перетягнув її цілком, — він морщиться, передбачаючи наступне запитання. Тому що якраз про це нічого не сказано ні у віршах, ні в піснях, ні в лічилках.

— Хіба це можливо? — запитує Горбач.

— Так. Але дуже важко. Насправді такого робити не можна, — зізнається Сліпий. — Дім цього не любить. Потім доводиться розплачуватися.

Страхом, додає він подумки. Можливістю втратити все. Безпорадністю, вигнанням і навіть смертю.

— Коли Ральф відвіз мене, — каже він, хоча ним аж пересмикує, — я думав, це кінець. Він сказав, що не поверне мене в Дім, поки я не скажу, куди вона зникла. Де ми її заховали. І знаєш... Якби я не перетягнув її всю, я б, напевно, сказав. Ніколи в житті мені не було так страшно. Я перетворився на нікчемний цілковитий непотріб.

Сліпий тремтить, не помічаючи цього, й запинає рукою на грудях свій піджак без ґудзиків. Він не знає, наскільки виразна зараз його фігура, і здивовано відсахується від протягнутої руки Горбача.

— Не говори про це, — Горбач трясе його за плече. — Я все зрозумів. Я не стану просити, щоб ти перевів мене цілком.

— Не проси, — хитає головою Сліпий. — Я зробив би це тільки для однієї людини. За нього я готовий так платити. Більше ні за кого.

— Заспокойся, — каже Горбач. — Просто не думай про це, добре?

Сліпий киває.

— Я знайду тебе вже там. Знайду і переведу. За того, хто наполовину пішов, мені нічого не буде. Напевно. Я сподіваюся. Але на це може піти багато часу.

— Не треба, — твердо відказує Горбач. — Мені цього не потрібно.

Сліпий киває й зісковзує вниз по стовбуру. Що ближче до землі, то прохолодніше, ніби там не асфальт, який зараз холоне після денного пекла, і не розтріскана земля, а море високої трави. З останньої розвилки Сліпий зістрибує на землю, і пальці намацують у підсохлій траві квадратики картону. Їх багато, немов хтось розсипав під дубом великий пазл. Запитання оракулові. Сліпий підбирає один шматочок та ховає його до кишені.

— Е! — гукає його згори тужливий голос. — А що, по-твоєму, має грати Щуролов?

— Мадригал Генріха Восьмого, — відповідає Сліпий, не замислюючись.

Табакі

— Смішно, коли, вдивляючись, ти не знаходиш ніяких шматків, щоби підібрати, — зазвичай він каже це своєму неосідланому інструментові.

Боб Ділан. Тарантул

Дні пішли, наче туго натягнуті струни. Кожен наступний — тугіший і дзвінкіший, ніж попередній. Я почуваюся так, ніби сиджу на такій струні та чекаю, поки вона порветься. Коли це трапиться, мене закине далеко-далеко, тобто набагато далі, ніж можна уявити, хоча при цьому я залишуся там само, де був.

Очікування — річ неприємна, особливо примножене спекою.

Небо — пронизливо голубе, й аж до кожної з рятівних ночей я нервую в його присутності. Іноді мені здається, що з такого неба мають сипатися здохлі птахи. Переламані та збляклі. Іноді мені навіть вчувається їхній запах, і здається, що коли гарнесенько пошукати, то де-­небудь вирине горобець, який уже навіть засмердівся.

Я рятуюся від спеки, збираючи нічийні речі та розсилаючи листи.

Шістдесят чотири листи вже відіслано відомим особам; це листи з пропозицією взяти Дім на утримання, з усіма нами, котрі перебувають у ньому. Щонаймилішій людині, яка зважилася б на таке, будуть надані мої поради в будь-яких галузях і з будь-якого приводу, абсолютно безкоштовно. Я так само запропонував використовувати себе в ролі ворожки, астролога, секретаря, приборкувача домашніх тварин, майстра на всі руки, шамана, талісмана й оригінальної настільної прикраси. Наразі ніхто не відгукнувся. Я, власне, на це й не розраховував. Листів лише шістдесят чотири. Це небагато. А ось те, що ніхто з адресатів не відповів навіть жартівливим посланням — насторожує. Можливо, я був недостатньо переконливим. Літа все ж таки беруть своє.

На виїзді в коридор я пропускаю всіх наперед і виїжджаю останнім, скромно опустивши очі. Навсібіч не дивлюся, хоч мені теж цікаво, як виглядає при світлі дня те, над чим ми попрацювали вночі.

Захоплені вигуки зграї змушують мене почервоніти.

— Ого! — кричать вони. — Ого-го! Оце так!

Як усе-таки приємно робити сюрпризи. Як це хвилююче, і як шкода, що нечасто випадає така нагода.

Немає більше чистих жовтавих стін кольору вершків.

Ми працювали на межі людських можливостей, надаючи їм належного вигляду. Усе, що писалося, писалося з розмахом, але ми не халтурили — кожен напис оброблений дуже ретельно. Малюнків, звичайно, могло би бути більше, але не можна вимагати водночас і якості, й кількості. Вище голови не стрибнеш.

— Ура! — кричить Русалка й біжить уперед, розмахуючи наплічником.

Куряка переписує в свій щоденник якесь гасло. Набубнявілі метрові букви виблискують на півстіни, ніби обсмоктана карамель. Я й сам приголомшений тим, як грандіозно це виглядає. Щоправда, не зовсім зрозуміло, про що мова. Але це дурниця. Зате тепер просвітами між написами й малюнками займуться всі інші, і через день-два, та ні, яке там, через кілька годин там уже будуть і важливі оголошення, і новини, й угоди, і вірші, словом, усе, без чого ми та наші стіни не можемо обійтися. Головне — почати.

Русалка повертається й збуджено повідомляє, що далі все навіть цікавіше.

— Там шість слонів бредуть ланцюжком... Великі такі... Один навіть картатенький, «в шашечку». Що це означає, як думаєте?

Куряка не думає ніяк, а Сфінкс вважає, що слони, швидше за все, просто заповнили простір.

— Мабуть, хтось вирізав трафарет.

— А там часом немає такої манюсінької попелиці? — запитує Куряка. — Поряд зі слонами. Такої зеленої?

Попелиці там немає, зате є симпатичний дрімаючий лантанозух, із задертими догори лап­ками, але не відкривати ж усі секрети нараз.

Русалка слухняно шукає попелицю. Усі ми вже йдемо, і проїжджаємо повз слонів, і всі видивляються попелицю.

— Ой, мертвий крокодил, — каже Русалка засмучено.

Усі погоджуються. Ніхто, як з’ясувалося, не в змозі відрізнити сплячого лантанозуха від мертвого крокодила.

— Тепер зрозуміло, чому Лорда не добудилися, — говорить Руда. — І чому від нього тхне фарбою та розчинником, — вона поправляє панамку на голові Грубого й відвозить його наперед.

Ми наздоганяємо їх у районі третьої, де юрмиться людність. Усі стоять, мовчки дивлячись на стіну. Я проштовхуюся ближче — й переживаю потрясіння нарівні