Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Добре, я визнаю Вас за себе, але де ж я візьму подібного, як у Вас, мотузка?..
Невідомий ще раз ступнув і зло, насмішкувато заговорив:
— Я дам тобі свого.
Але то було занадто, і я беззвучно закричав:
— Я не повішусь. Я не хочу вішатись. Залиште мене!
Невідомий, хитаючись туманом, неупевнено наблизивсь до мого ліжка. Нахилившись до мого лиця, Він розставив свої руки, наміряючись обняти мене. Його смертна сорочка-чувал торкалась моїх грудей, пронизуватий погляд сірих тьмавих очей — гіпнотизував. Я не міг одняти свого погляду від Його ріденької борідки, від худої шиї з синьою смугою круг неї, від зашморгу.
У мене волосся стало догори в передчутті Його смертних обіймів, тіло налилося оливом, зробилось важке, в очах помутніло, здавалось — я зараз знепритомнію...
Але в сей момент...
Несподівано десь вгорі трахнула кришка від ящика параші, в коридорі зарипів стільчик тюремника і почулось його голосне, життьорадно-животне хропіння.
То було визволенням. По мені пройшло щось як елєктрична іскра, підкинуло мене на ліжку і я... Заснув?
Шкло в лямпі засажніло, мені страшенно хотілось пити. Я спробував підвестись, але в голові нестримано бухало. Лоб палав.
Я знову лежав з широко розплющеними очима, дивився в стелю і слухав нерухому гнітючу тишу. Лук камери важкий, як віко труни, давив, тиснув груди.
Я здригнув.
Різкий неприємний тенор прорипів:
— У тебе немає мотузка, але є пояс на халаті, на якому можна чудово повіситися...
Я озирнувся і нікого не побачив. Голос ішов з середини камери. Серце мені пошвидчено і зміцнено застугоніло. Я оскаженів:
— Нате ж Вам! На!..
Схопився з ліжка, метушливо одірвав поясок від халату і почав чіпляти його за ґрати душника над дверима. Я страшенно поспішав. Мені все здавалось, що за мною хтось доглядає пильно і зле. Руки тремтіли, зашморг все ніяк не удавався. Я пригадував, що слід його хоч трохи поялозити милом.
Душник був досить високо, і я ледве досягав до нього руками, стоячи навдибки на ящику параші. Було незручно, все прикро путалось. Заніміли руки, ламало шию, важніла голова.
Потім я стрибнув з параші й повиснув проти дверної ніші, не торкаючись ні стін, ні долівки — так уявляв собі я і злорадісно над кимсь посміхався.
Порішив розім’ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.
І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.
Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:
— Я більше не буду...
Врешті я почервонів від сорому і гніву:
— Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!
Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив’язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся...
Відтак гепнув на долівку...
Ранішня повірка.
З подивом повів поглядом круг себе.
Що? Чому?
Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері... і зблід.
Прив’язаний до ґрат душника, над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.
В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.
Що було до того часу? Що було зранку?
Чи був я на проходці? Чи пив чай?
Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.
Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.
Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.
Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.
— Чи не можна зараз мене повести до лікаря?
Тюремник загримав:
— Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, — і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.
Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.
Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?
Дмитро ТягнигореУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.