Читати книгу - "Шантарам"

Будинок поблизу мечеті Набіла був замкнений на висячий замок, в нім панувала тиша. Ніхто у дворі мечеті і в торговому ряду, що займав цілу вулицю, не міг мені сказати, коли пішов господар і чи можна чекати його найближчим часом. Розчарований і злий, я поїхав до Абдула Гані, але слуги сказали, що він виїхав з міста відпочити на декілька тижнів. Я відвідав майстерню, де виготовлялися паспорти, і застав за роботою Кришну і Віллу. Вони підтвердили, що Гані дав їм інструкції і гроші на декілька тижнів роботи, сказавши, що йде у відпустку. Тоді я попрямував на квартиру Халеда Ансарі й побачив там пильного вартового, котрий повідомив, що Халед в Пакистані і що він гадки не має, коли повернеться суворий палестинець.

Зникли й інші ватажки Хадерової мафії. Фарід був у Дубаї, генерал Собган Махмуд — в Кашмірі. Ніхто не відгукнувся, коли я постукав у двері Кекі Дорабджі. На всіх вікнах були спущені штори. Раджубгай, якого в будь-який день можна було застати в його конторі у Форті, поїхав одвідати хворого родича в Делі. Навіть дрібні боси і їхні заступники або були відсутні в місті, або їх просто не можна було розшукати.

Ті ж, хто залишався на місці,— агенти з продажу золота, перевізники валюти, паспортні кур’єри — були ввічливі й доброзичливі. Їхня робота, здавалося, точилася так само, як і раніше. І моя власна діяльність продовжувалася так же безперебійно, як завжди. Мене чекали на кожній станції, в центрі обміну валюти, в ювелірній крамниці — всюди, куди сягала імперія Хадера. Для мене залишали інструкції у торговців золотом, валютників, шахраїв, що крадуть і продають паспорти. Вже не знаю, чи можна було вважати це визнанням того, що на мене можна покладатися й за відсутності ватажків мафії, чи, може, вони вважали мене настільки незначним елементом загальної схеми, що просто не вважали за потрібне давати якісь пояснення.

І я відчув, що мені дуже самотньо в цьому місті. За однісінький тиждень я втратив Прабакера й Абдуллу, своїх найближчих друзів, а разом з ними ніби втратив і прив’язку до якогось місця на фізичній карті. Самоусвідомлення — це, сказати б, орієнтування в системі географічних координат, де накреслено вісь наших дружніх зв’язків. Ми знаємо, хто ми, й визначаємо себе за людьми, яких любимо, і за причинами нашої любові до них. Я був тією точкою у просторі та часі, де дике шаленство Абдулли перетиналося з щасливою лагідністю Прабакера. І тепер, лишившись після їхньої смерті напризволяще і перебуваючи в невизначеності, я з тривогою і подивом зрозумів, наскільки я став залежним від Хадера і його поплічників. Мені здавалося, що мої стосунки з ними поверхові, та виявилося, що я потребував їхнього схвалення: їхньої присутності мені бракувало майже так само, як і товариства моїх померлих друзів.

До того ж я страшенно лютував. Минуло кілька днів, аж я збагнув природу цього гніву і втямив, що його спровокував Хадербгай,— я вважав, що Хадер винен у смерті Абдулли, винен у тому, що не захистив і не врятував його. Я не міг змусити себе повірити, що Абдулла, мій любий друг, і божевільний убивця Сапна — та сама людина. Але був готовий повірити, що Абдель Хадер Хан якось пов’язаний із Сапною і з цими вбивствами. Більш того, я відчував, що він зрадив мене, покинувши місто. Немовби покинув самого переживати те, що сталося. Думка ця, звісно, була і безглузда, й егоїстична. Хадерові люди знай провадили свою діяльність в Бомбеї, я щодня з ними зустрічався, та почувавсь я зрадженим і покинутим. Мої почуття до Хадера підточувала зсередини холодність, що виникла як результат сумнівів і страху, змішаного з гнівом. Я любив його і був до нього прив’язаний, мов син до батька, але він перестав бути для мене героєм.

Один воїн-муджагід якось мені сказав, що доля дарує нам у житті трьох вчителів, трьох друзів, трьох ворогів і три великі любові. Але всі вони приходять під іншими личинами, і ми не впізнаємо їх, поки не закохаємося в них, не покинемо їх і не вступимо з ними в поєдинок. Хадер був одним з дванадцяти, що випали на мою долю, але його личина була найбільш загадковою. Цими днями, що були наповнені гнівом і скорботою, днями, коли моє серце заклякло від горя, я почав думати про Хадера як про свого ворога — любого ворога.

Оборудка йшла за оборудкою, злочин ішов за злочином, дні минали й минали, а моя надія танула. Лайза Картер домоглася контракту з Чандрою Мегтою. Я був присутній під час укладення угоди і разом з нею підписав папери. Продюсери вважали мою участь важливою: я був для них провідником до кримінальних грошей мафії Хадер Хана — незайманого і фактично невичерпного джерела. Ні тоді, ні раніше вони й не заїкалися про це, проте ця обставина й стала вирішальною під час підписання контракту з Лайзою. У договорі було передбачено, що ми, Лайза і я, шукатимемо для трьох головних кіностудій іноземців як «молодих акторів» — так тут називали статистів. Умови оплати і комісійні були розписані на два роки вперед.

Після ділової зустрічі Лайза провела мене до мотоцикла, що стояв на Марин-драйв біля стіни з боку моря. Ми сиділи на тому самому місці, де Абдулла поклав мені руку на плече кілька років тому, коли я слухав пісню моря. Ми сиділи і розмовляли, як це буває з самотніми людьми,— безладно, перескакуючи з теми на тему, повертаючись до минулих бесід.

— Він знав, що так буде,— сказала вона після довгого мовчання.— От чому він передав мені цей кейс з грошима. Ми говорили про це. І він казав, що буде убитий. Ти знаєш про війну в Ірані? Війну з Іраком? Кілька разів він був там на межі смерті. Я упевнена, що це запало йому душу: він хотів померти, щоб утекти від війни, а заразом від сім’ї і друзів. А коли дійшло до краю, якщо моя здогадка вірна, він вирішив, що так буде краще.

— Можливо, ти і маєш рацію,— відгукнувся я, дивлячись на прегарне в своїй байдужості море.— Карла мені одного разу сказала, що ми всі намагаємося