Читати книгу - "Останній пророк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та це лиш початок поступового, але глибокого переродження Захарія, священика з черги Абія, якому судилося стати батьком Івана Хрестителя і якого немовби «готує» до цієї ролі сама ізраїльська дійсність разом з усіма її переданнями, переказами, легендами, пророцтвами, голосом Закону, молитвами й планами псалмів. Для єврея тієї доби все це — не якийсь супровід життя, а воно саме. І всі силові лінії цього життя скупчуються в Єрусалимі, місті Давидовому. Там і тільки там — незаперечне свідчення віри старозавітного єврейства — Жертовний камінь, до якого треба будь-що дійти з покорою. Навіть коли Святе Місто загарбане або зруйноване, воно відроджується, як було вже не раз ще до часів Захарієвих. Це серце Ізраїлю. А серце Єрусалима — Храм. Та яке серце захищене від перенапруження і зривів? Від хвороб? Від ослаблення?
Усе життя Захарія пов'язане з Храмом, який надає йому і певності посвяти, і причетності до служіння Єдиному, і відчуття своєї щоденної потрібності народові. Але тепер і Храм йому бачиться й відчувається інакше, ніж раніше. Сказати б, ритуальне витісняється індивідуальним. Він уже не просто священнослужитель, що чинить завчені обряди, — він саме той Захарій, який переймається журою Елісеби, який зазнав наруги від римлянина і який тепер не лише ладен промовляти до молільного натовпу, а й прислухатися до його голосів. А вони не з тих, що дарують душевний спокій. Скрізь і всюди чути нарікання на чужинців. Вони і тільки вони у всьому винні перед Божим народом. Назріває бунт. А бунт — це кров. І розрух, який лякає багатьох, — звісно, тих, кому є що втрачати. Тож одні переконують, що всього можна досягти терпінням і розумним послухом. Покора чи повстання — це важливе для світогляду Мосендза питання зринало ще в оповіданнях збірки «Людина покірна», і слухняність, покірливість гостро засуджувалася як, мовляв, фатальна вада «культурного», прирученого українця. Принаймні так націософствує у згадуваній елітній забігайлівці згадуваний наш Давид. І його грайливий цинізм не позбавлений резону. Він пропонує звернути увагу на те, що у «великій війні» (світовій) саме «культурні» нації найорганізованіше йшли на «кровопуск» і системніше його провадили, тоді як «менш культурні» швидше з нього виборсувалися. Бо культурна людина — це «покірність, слухняність у всім ході життя, починаючи від моди й кінчаючи смертю». Бо основою культури є «покора: жертви звикли до законности, до порядку, до системи». Але, розгортаючи свій аматорський соцпсихоаналіз, наш Давид приходить і до прямо протилежних думок про свободу від культури й про бунт, хоча ніби й не помічає цієї протилежності: «Ви пам'ятаєте кінець 17-го — початок 18-го років? Пам'ятаєте тую розбещену хвилю диких звірів, що по-звіряче запротестувала проти покори, порядку, проти заведеного механізму й кинулася заплавою з заходу на схід… кожна звірюка до свого логовища…» (оминаємо тут гуманістичний вимір Давидового погляду).
У романі «Останній пророк» персонажі мають клопоти з тією самою суперечністю між покорою і протистоянням злу. «Покора велика завжди охоронить від гріха» — каже друг Захарів митар Закхей. Тут треба нагадати, що питання про покору для єврея було не таким простим, як для сучасників нашого Давида, філософа-пиворіза. Покора — це, власне, смиренність, що стане великою моральною гідністю у християнстві, принаймні в християнському проповідництві. «Я смиренний», — писав у «Поученії» Володимир Мономах. Там же і про терпіння: «Господь наш, володіючи і життям, і смертю, согрішіння наші понад голову нашу терпить». Між іншим, діалектику покори й бунту розглядав Бертран Рассел у своїх роздумах про християнство. І, попри гостру критику християнства, він християнську смиренність як етичну цінність ставив вище за «прометеївське повстання», оскільки смиренність виводить нас із печери пристрастей «до світла мудрості, яке вабить до себе серце подорожнього, обіцяючи нове розуміння, нову радість і нову ніжність», — і, долаючи пасивне зречення, введе до храму. А втім, іншого разу він говорить про «нетерпимість, яка охопила світ із розповсюдженням християнства» (див.: Рассел Б. Почему я не христианин. Москва, 1987. С. 19, 20, 122).
Одне слово, це вічно дискутована, суперечлива проблема, не випадкова і в цьому романі. Праведники бачать добро в терпінні й послуху, тоді як гаряча «храмова молодь», а ще більше «зелоти» (збройне підпілля), нагадують, що справжня свобода здобувається тільки у кривавій боротьбі. Суперечки між тими й тими стають дедалі гострішими, аж до того, що їхня взаємна ненависть один до одного яко «зрадників», тобто інакодумців, перевищує ненависть до чужинців-римлян. Тож не самому тільки Захарію спадає на думку гірке: як же ви об'єднуватимете народ, коли ви не можете дійти згоди між собою? (Запитання, болюче не тільки для сучасників Мосендза.) Але, виявляється, тодішніх радикалів якраз це й не засмучує, а навпаки — тішить: шлях до своєї перемоги вони бачать у роз'єднанні! (Пригадайте, це теж вічне: роз'єднатися, очиститись, щоб очолити нове об'єднання!)
Ось розмова Захарія з якимось таємничим гостем, що провідав його хворого вночі.
«— То ти таки зелот!
— І так, і ні. Зелоти роздмухують повстання проти римлян. Ми ж роздмухуємо незгоду між нашим народом.
Захарій відсахнувся від чужинецької руки. Від несподіванки він занімів. Чи ж справді він чув це жахливе признання?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній пророк», після закриття браузера.