Читати книгу - "Останній пророк"

— Що ти говориш? Що кажеш, чужинче! Схаменися! Хто вклав тобі в серце ці жахливі наміри? Чекаємо на Месію і мусимо зустріти його розбратом і братовбивчою війною? Так маємо зустріти Його?

— Ти сказав! Так маємо зустріти Його, — тверді і грізні ноти почув Захарій у чужинецькому шепоті. — Бо інакше ніколи не зустрінемо! Треба спору й розбрату, треба війни і братовбивства! Щоб із кров'ю витік гній з душі народу. Щоб здорова й міцна могла вона зустріти Месію!»

Дуже знайома ця риторика. І не тільки з публіцистики «інтегрального націоналізму» 20—30-х років. І раніше, і пізніше. Хіба подекуди не чуємо чогось подібного й нині? Комусь спаде на думку послатися на Шевченкове: «Може, зійдуть і виростуть ножі обоюдні, розпанахають погане гниле серце, трудне, і вицідять сукровату, і наллють живої козацької тії крови, чистої, святої». Але у Шевченка це поетична метафора, а не партійна директива, і в Шевченка є інше, врівноважне: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата — нехай мати усміхнеться, заплакана мати!» А в «нічного гостя» — прямо протилежне: чітка програма організованого братовбивства. Ніби божевілля, але яке божевілля в історії минало даром? Не мало влади над людом? І хіба ми не бачили цього божевілля, що переходить з епохи в епоху? Від одних вождів до інших? І чи в божевіллі тільки божевілля? І чи воно саме із себе народжується, а не з-поза себе?

От і Захарій обурений: так може говорити про свій народ хіба чужинець, а не син Ізраїлю. Та нібито чужинецьке, а навіювання не минає марно, щось глибоке в душі праведника зачіпає (оцю непроминущість навіювань, а власне, тих ідей, що, за відомим висловом, линуть у повітрі доби, ми ще не раз побачимо в романі — надто як ітиметься про Месію). І коли Захарій виходить служити, то замість того бурхливого людського моря, яке прагло його слів і яке бачив раніше, тепер бачить інше:

«…море людських істот, що хвилювало довкола, було мертве, мертве, мертве! Кості без м'язів, черепи без шкіри! Торохкаючи, тріщачи й ламаючись, як сухе, пересохле бадилля під лемешем плуга, вони підносилися хвилями на хвилі, переплюскувалися через стіни, засипали долини, перегачували річки, навершували гори. І не було кінця-краю їхньому припливу, не було меж, куди не доступало б мертвяче шарудіння кісткового моря!

Народ трупів! Народ кістяків! Кому служити відправи? За кого приносити жертви? Кого благословляти? Для кого взивати Бога Ізраельського, Господа сильного й могутнього? Він бо Господь оселі живих, а не кладовища мертвих! Чи ж це велетенське кладовище народу, безмежне поле кісток, варте всіх тих сподівань, незліченних жертв і безодні одчаю? І жах пройняв Захарієве серце відповіддю на ці страшні запити».

Це тяжке хворе марення, збуджене екзальтованим переживанням пророчих мотивів на тлі власної долі, засвідчує непосильність для совісті обуднення апокаліптичних практик. І ось-ось має скінчитися цілковитою непритомністю, але ще встигає зблиснути у свідомості послужлива надія: може, «все довершить Месія! Він, лише він може оживотворити це море кісток, ці хвилі мертвого непотребу! Але коли ж сповниться міра його вичікування? Коли здійсниться його воля? Коли? Чи не замало було крови, насильства й обману? Хіба замале ще поле й замало ще кісток? Месіє! Месіє! Чи справді замало? Так візьми ж, візьми! Бери ще, візьми все! Хай долини наповняться кров'ю, а гори зарівняються кістками! Лише-но прийди, Месіє, прийди! Бо немає вже життя, не вистачає надії!»

Так проповідь обертається ядучим маренням, а марення — моторошним молитовним прокляттям подумки, і все завершується тим, що знепритомнілого Захарія служники виносять із молитовні, і це вже буде кінець його священництва. Так і залишився він, як і більшість його сучасників, з ілюзорним уявленням про Месію — з чим прийде справжній Месія, що принесе. Це дано буде зрозуміти згодом тільки його синові, Єгохананові.

Новину про недугу Захарія приносить Елісебі пліткарка й заздрісниця Малка. І тут маємо важливий акцент у розвитку теми Месії. Річ у тім, що Малка належить до тієї ізраїльської бідноти, яка тільки й живе надією на Месію, звичними балачками про його очікуваний прихід. Її уявлення про Месію зовсім інакше, ніж у священика Захарія, сказати б, соціально-прагматичне (певно, як у більшості «малих» ізраїльтян): це той, хто нагодує, хто вирішить усі твої проблеми, встановить справедливість у цілком певному, «комнезамівському» сенсі: покарає багатих і владних, мабуть, здійснить перерозподіл житейських благ. Це, сказати б, соціальне, «класове» навантаження образу Месії (яке буде не зовсім чужим духові первісного християнства). Але зразу ж бачимо й інший його вимір: теологічно-світоглядний, етичний, психологічний. Вдома немічного Захарія відвідують сусіди та знайомі, приходить і мудрий старий священик Давид (це не той наш Давид, що в оповідках «Людини покірної»), який свого часу навчав Захарія. Розуміючи розпач свого улюбленого учня, він хоче його заспокоїти і вивести на якийсь філософський рівень вірозвідання, але, ділячись власним досвідом, мимоволі говорить йому «страшні», за його словами, речі. (А по суті це староюдейське переживання тих питань, які протягом тисячоліть хвилюють філософів.) Він, мовляв, усе життя прагнув мудрості, яка вивищила б його над сірою безпросвітністю, шукав мости до Єдиного і не знаходив. Опосіла душу роз'єднаність. «Він сам по собі, я сам по собі. Дрібний і маленький, без участи в його ділах і замірах. Не лиш я! Увесь нарід мій, і усі ті, що були переді мною, й ті, що прийдуть по мені. (Згадаймо тут Шевченкове „І мертвим, і живим, і ненарожденним…“ — І. Дз.). Пощо нам закон і пророки? Навіщо обіцянки? Для чого каяття? Пощо офіри й жертви?» І йому відкрилося незглибиме НІЩО. Коли ж загніздилося в душі НІЩО — «цей безмежний владар над життям і смертю», йому,